Розділ «67»

– «Норд Медітерраніен».

– А де знайти цього П’єра?

– Париж, представництво «Аерофлоту».

У їдальню повернувся Сахно, тримаючи в руці якийсь пакет. Насамперед він вимкнув плиту. Потім висипав вміст пакета на вільний край обіднього столу: дві чекові книжки, гаманець із кількома кредитними картками, ключі від машини й записник.

– Ну що, – кинув він погляд на Вайнберга, – вчитимемося писати? Вставай, жерти подано!

Вайнберг ледве підвівся. Хитаючись, підійшов до столу. Сергій підставив йому стілець. Той сів. Рукою присунув до себе одну з чекових книжок, розкрив. Узяв ручку і підвів утомлений погляд на Сахна.

– Ну, скільки не жаль? – посміхнувся Сергій. – Пиши: триста тисяч марок! Це ж приблизно двісті тисяч баксів, так? – Останнє запитання було поставлене Ніку. Той кивнув.

Вайнберг повільно вивів указану суму на чеку. Запитливо подивився на Сергія.

– На чиє ім’я чек? – запитав він стомлено.

– Ніколас Ценн, – із посмішкою сказав Сергій.

Отримавши в руки чек, Сергій насамперед перевірив суму і дату. Задоволено кивнув і заховав його в нагрудну кишеню джинсової куртки. Відійшов до плити, розклав тальятеллі по трьох тарілках і поставив їх на стіл, одну навпроти хазяїна квартири.

– А цьому? – Нік кивнув на бельгійця, який сидів на підлозі мовчки, незважаючи на відсутність у роті кляпу.

– А цьому за що?… Ну грець з ним, якщо хазяїн не проти… Ти не проти? – запитав Сахно Вайнберга і, не дочекавшись відповіді, сказав: – Тільки руки не розв’язувати, сам його з ложечки годуватимеш!..

Вайнберг їсти не хотів, було видно, що з вибитими зубами він просто не міг їсти, але після невдоволеного окрику Сергія, кривлячись од болю, він усе-таки жував тальятеллі.

Нік, швидко набивши шлунок, погодував бельгійця. Той, здавалося, ковтав цю італійську локшину не жуючи.

– Ну і компашка, – посміхнувся Сахно, обвівши повеселілим поглядом сидячих за столом. – Хоч картину пиши!..

Згори долинув дивний крик, і посмішка зникла з лиця Сергія. Він схопив пістолет, що лежав поряд із тарілкою. Спрямував його на Вайнберга.

– Хто там?

– Нікого… папуга…

– Папуга? – Сергій знову посміхнувся. – Ти що, тварин любиш?