Розділ «72»

Дзвінок мобільника пролунав о шостій ранку, і сонний Віктор, злегка накульгуючи, пройшов у кухню.

– Доброго ранку! – пролунав знайомий голос Георгія, тільки енергії в нім було начебто більше, ніж зазвичай. – Слухай уважно! По-перше, спасибі – добряче попрацював із хлопцями. По-друге – шифр на ящичках виявився дуже цікавим, а те, що вони опинилися в контейнері Ценського, цікавіше втричі. Тому я і дзвоню так рано. Треба двох хлопців максимум на два тижні з молодих міліціонерів для чистої роботи зі спостереження. Своїх я не можу відривати від справ. Є хто на прикметі?

Віктор замислився. Першим спав на думку Мишко Занозін, але йому ще в санаторій їхати.

– Стажист у мене надійний, але він іще в лікарні, а потім відпочивати має…

– Ну, там робота така, що й відпочити можна. Сиди собі, стеж за монітором і піґулки приймай, якщо потрібно. Тільки все-таки бажано двох мати… І це потрібно робити терміново, щоб до восьмої ранку людина вже працювала… Робоче місце готове.

– Зараз поїду, – сказав Нік, протираючи рукою очі. – Через півгодини передзвоню.

– Чекаю!

Навіть не поснідавши й не поголившись, Віктор одягнувся й вийшов із квартири.

На вулиці вшкварив морозець. «Вісімка» без задоволення їхала спочатку по «дорозі життя», потім по обмерзлому шосе.

Чергова медсестра зі здивуванням провела сонним поглядом чоловіка, що ввійшов до відділення. А він зайшов у палату до Занозіна.

Мишко спав міцно, але як тільки Віктор доторкнувся до його плеча, розплющив очі.

– Як самопочуття? – запитав Віктор.

– Добре, але нудне. Спина від лежання болить…

– Є справа… неважка, але тоді санаторій доведеться на пізніше перенести. Як дивишся на це?

– А що? Звичайно…

– Тоді одягайся й ходімо.

– Подивися, там у шафі є мій одяг? – попросив, підводячись із ліжка, Мишко.

Віктор заглянув у вузьку шафу-пенал у кутку палати. Там висіла міліційна форма.

Віктор кинув її на ліжко.