Розділ «66»

Після майже безсонної ночі – засинати на спині було все важче й важче – настав ранок. І тільки втома врешті-решт здолала Віктора. Крізь неміцний сон, скоріше, навіть не сон, а дрімоту, він чув усі вранішні шуми квартири. Кроки дружини, смішне бурмотіння доньки. Навіть рух дверей, що відчиняються і зачиняються, був чутний, незважаючи на те, що Іра старалась ходити повз його канапу навшпиньки і двері відчиняла обережно.

Коли дружина з Яночкою зачинилися на кухні, у квартирі настала тиша. І тривала вона, можливо, з півгодини, поки не подзвонили в двері. Цей дзвінок не розбудив Віктора повністю, але немов витягнув його зі сну на поверхню. Він почув голос дружини і чийсь інший голос, здається, чоловічий. Слів розібрати було неможливо, та до того ж ці голоси разом із дверним дзвінком могли й наснитися.

Через кілька хвилин знову все стихло. Віктор спробував перевернутися набік, забувши, що важка, закута в гіпс нога однаково не дозволить йому це зробити. Це був якийсь неусвідомлений рух, мовби тіло само хотіло змінити позу. Не вдалося.

Коли Віктор розплющив очі, годинник на стіні показував полудень. Піднявши з підлоги милицю, він прошкандибав на кухню.

За вікном світило білясте сонце. На вузенькому залізному карнизі за вікном іскрився сніг.

– Іро! – покликав Віктор.

Замість відповіді почув кроки. Дружина зайшла на кухню босоніж, у спортивному костюмі.

– Хтось приходив уранці?

– Так, якийсь хлопець. Пропонував дешевий ремонт… Я сказала, що не треба. Ще говорив, що може додаткову антену поставити для телевізора, щоб якість була краща…

– Ти йому відчинила двері?

– Але ти ж удома! Та й він в усі квартири на майданчику дзвонив.

Помітивши на обличчі чоловіка вираз невдоволення, Іра знизала плечима.

– Сідай! Кави хочеш?

Віктор кивнув.

Іра зробила каву і собі. Сіла за стіл навпроти.

– А що Яночка робить? – запитав Віктор.

– Ляльковий будиночок прибирає…

– Ти знаєш, – знехотя почав Віктор, – не відчиняй більше нікому… Я гадаю, що аварія була невипадковою…

– Тебе хотіли вбити? – злякалась Іра.