Розділ «34»

Уранці Віктор прокинувся близько шостої. Розбудило його не сонце, що заповнило світлом вітальню через незавішене вікно, а очікування зустрічі зі старшим лейтенантом Грищенком, що мала вагомо просунути справу Броницького.

Тепер перед Віктором була традиційна «драбина», на нижньому щаблі якої стояв поки що незнайомий старший лейтенант ДАІ. Поруч, «на землі», стояв сержант Воронько – пішак, яким ходять, не запитуючи в нього дозволу. Але саме пішак привів його до першого щабля драбини, по якій, якщо поталанить, можна завітати до всіх зацікавлених у смерті Броницького осіб.

Звичайно, дякував за все Віктор не сержантові Воронькові, а собі і Георгію, що підказав, де шукати записаний ефір і навіть організував надійний привід. Тепер – уперед!

Після холодного душу і чашки кави Віктор засмажив собі яєчню. Пройшовся від кухні до вітальні спокійним і беззвучним кроком – усе-таки за дверима ще спали дружина і дочка.

Погляд випадково впав на сумку, що її він засунув у куток за кріслом.

Віктор зупинився. З цією сумкою він їздив у Москву і, як тільки тепер згадав, після повернення кинув її в куток і навіть не розпакував. А там, окрім речей, лежав подарований «ТТ» зворотного бою.

Прикусивши губу, Віктор мотнув головою, з самого себе дивуючись. Узяв сумку, поставив на журнальний столик, розчахнув блискавку.

«ТТ» зворотного бою лежав у кобурі на дні сумки. Віктор озирнувся туди-сюди, гадаючи, куди б його покласти, щоб і самому не забути, і щоб ніхто випадково його не знайшов.

Вирішив залишити пістолет у сумці. Напхав згори знайдені в шафі старі сорочки та штани, які не викидав, сподіваючись коли-небудь купити дачу та перевезти все лахміття туди як робочий одяг.

Сумку закинув на шафу в коридорі. Там вона у вічі не впадала, та й самотньо їй не було – тут уже лежала валіза з набором новенької постільної білизни – весільним подарунком од родичів. Їм на весілля примудрилися подарувати п’ять таких наборів, так що білизною вони були забезпечені. А ось виделки та ложки їм довелося купувати самим, хоча такі речі, здавалося б, молодятам дарують найчастіше.

Зазирнувши в спальню на сплячих, Віктор вийшов із квартири.

Сів у машину і неспішно поїхав «дорогою життя», обганяючи нечисленних сусідів по будинку, що йшли до станції метро.

Вже перед самим виїздом на трасу довелося різко загальмувати – побачив загублену кимось по дорозі дошку з цвяхами. Здалося, що машина якось неприродно зупинилася. Немов щось її струсонуло.

Вийшовши та прибравши дошку з дороги, виїхав на трасу.

Перед в’їздом на Південний міст знову довелося загальмувати, і знову ззаду щось з шумом здригнулось, якийсь гучний звук долинув до Віктора.

«Може, запаска в багажнику відкріпилася?» – подумав він, знизавши плечима.

Проїхавши міст і розв’язку, він вирішив усе-таки подивитися, в чому річ.

Зупинився, відчинив багажник… і завмер заціпенівши. Перед ним у багажнику, згорнувшись калачиком, лежав труп чоловіка у брезентовому комбінезоні без взуття, на ногах тільки коричневі шкарпетки. Очі розплющені.

– Ку-ку! – сам собі тихенько сказав Віктор, вже опритомнівши від сюрпризу. – Знову військовий?…