Розділ «77»

Від’їзд П’єра – Петра Терещенка – залишив Ніка на тиждень без діла. Погода в Парижі рухалась у напрямі далекої ще весни. Теплий вітерець рум’янив обличчя парижан. Ритм міста не змінювався, і машини під вікнами готелю починали сигналити приблизно в один і той же час, піднімаючи Ніка з ліжка.

Круасан запивався кавою. За сніданком з’являлись обличчя нових готельних постояльців, і Нік без особливої цікавості відзначав то зникнення дами в джинсах і светрі, то появу за столиком готельної їдальні занадто вже юних дівчини й хлопця. На вигляд їм було років по сімнадцять. Зап’ясток правої руки дівчини був перев’язаний бинтом, в очах – суміш зачаєної істерики та відчаю.

«Видно, різала вени. І з дому втекла», – подумав Нік.

Після сніданку Нік пішов гуляти. Ноги самі вивели за годину на Єлисейські Поля. Підійшов до вітрини представництва «Аерофлоту». Зайшов усередину. Тільки один із клерків був зайнятий обслуговуванням клієнта.

– Привіт, – зупинився перед столиком, за яким сиділа Tatjana.

На її обличчі тільки очі сяйнули радістю. Ввічливо-ділова посмішка на мить поступилася місцем щирій.

Хвилин п’ять говорили про те-се, але домовилися зустрітись увечері.

На вулиці сяяло сонце.

Нік попрямував у бік Тріумфальної арки. Дійшов до станції метро, знайомої зі стеження за П’єром. Але вниз не спустився. Вирішив спробувати дійти до кінця авеню. Йшов близько години безкінечною прямою магістраллю. Дістався Дефанса – дивного, не по-паризьки побудованого ділового центру, за яким, здавалося, місто обривалося несподівано й на півкрокові. Дійшовши до самого краю цього «обриву», зупинився і подивився вниз. Праворуч виднілося кладовище, ліворуч – будівництво. А між ними природною межею будувалося шосе, пряме, як лінійка. Мабуть, це було продовження Єлисейських Полів. Вітер тут віяв знизу і був прохолоднішим.

Нік відчув себе на чужій планеті. Заквапився назад, на інші, справжні Єлисейські Поля.

Увечері Нік повів Tatjanу в грецький ресторанчик, намічений за час денних блукань.

Їли смажених кальмарів, запивали шаблі, базікали, іноді сміялися. Нік мовби залишив усе своє життя за дверима ресторану, на вулиці. Ніщо не тиснуло на нього, ніякі думки не намагалися повернути його до дійсності. Він відчув, що захопився дівчиною, і те, що вона явно відповідала взаємністю, ще більше заохочувало його, ще сильніше перетворювало захопленість на закоханість.

Після ресторану вирішили йти пішки в Бельвіль, де Tatjana знімала квартирку. Йшли години півтори. Було вже близько одинадцятої, коли вузенька вуличка зарябіла ще відчиненими арабськими ресторанчиками та кафешками. Заглянули в одне з них, узяли по каві та по нудотно-солодкому арабському тістечку, з якого солодкий медово-фісташковий сироп стікав на пальці.

Відчуття внутрішнього затишку немов побільшувало її маленьку квартирку. Дзеркальна шафка під старовину, маленький столик, великий, обтягнутий тьмяно-рожевою тканиною абажур. Широка канапа в кутку. Два віденські стільці.

Зайшли на кухню. Сіли за маленький круглий столик. Пили вино і продовжували говорити ні про що, ніби важливіше було слухати голоси одне одного, ніж мовлені слова. О другій ночі стали готувати салат, а о третій його їли. Запивали вином.

Прокинулися разом на канапі, що виявилася напрочуд зручною.

Після швидкого сніданку – кава з сиром – Tatjana заспішила на роботу. Дивилася вона на Ніка ніжніше, ніж дотепер. Він упивався її поглядом, як вином. Почувався потрібним, таким, що повернувся в нормальне життя. І коли вона пірнула в метро, а він, вирішивши йти пішки до готелю, залишився нагорі, стан душевної радісної невагомості ще тривав. Він спускався з пагорба, на якому розташувався цей квартал. Ішов і думав про Сахна, який усе кинув к бісу заради своєї білявки Уллі. Йому, звичайно, було що кидати. І він, Нік, був йому не потрібен. Тепер і Нікові ніхто, крім Tatjanи, не був потрібен. Як усе дивно і зрозуміло одночасно. Знайшов своє щастя і сховався в невидиму мушлю. Ця красива мушля називалася Париж.

Вийшовши на широку авеню, Нік звернув уліворуч. Хвилин через п’ятнадцять побачив за огорожею кладовище, що йшло угору. Над ворітьми напис: «Пер-Лашез».

Зайшов. Повіяло спокоєм, мирним щастям, немов ці камені та надгробки дихали добром і благополуччям, немов випромінювали спокійну радість.