Розділ «44»

Конференція з боротьби з відмиванням незаконних грошей проходила в конференц-залі готелю «Хілтон», що був усього за двадцять хвилин ходьби від «Кенсингтон-Парк-отелю», в якому Віктор зупинився.

Першу «сешн» – себто засідання – було присвячено відстежуванню підозрілих сум у міжбанківських пересиланнях. Засідання вела молода жінка з Бенк оф Інгланд. Незважаючи на детальний переклад – спасибі Віці, – Віктор однаково нічого зрозуміти не міг. В економіці, а тим більше в банківських тонкощах він не розбирався. З почуттям заздрості дивився він на своїх колег із різних країн, що уважно слухали виступ англійської представниці й навіть ставили їй запитання.

Потім була перерва, й поліцейські всіх країн об’єдналися за кухлем рідкуватої англійської кави.

На грудях у Віктора висіла бирка учасника конференції з ПІБ і назвою країни англійською мовою. Час від часу хтось підходив і безцеремонно читав його особистий ярлик, але прочитавши – тут же йшов. Видно, люди шукали своїх колег, яких знали тільки за прізвищем. Віктор стояв у компанії з блондинкою Вікою. Каву вони пили вдвох.

– Ну як? Цікаво? – запитала Віка, а Віктор раптом подумав, що вона іронізує над його економічною неграмотністю.

– Цікаво, тільки незрозуміло, – признався врешті-решт він, погамувавши самолюбство.

– Ну нас це поки що мало торкається, – усміхнулася Віка. – Вам було б корисно просто з учасниками познайомитися. Тут багато цікавих людей.

– Але я ж нікого не знаю, та й по-англійськи не говорю…

– А я вам допоможу, – з готовністю та комсомольським завзяттям сказала вона. – Можу навіть підказати, з ким цікавіше познайомитися! Ходімо!

Здивований Віктор пішов услід, доганяючи Віку, що цілеспрямовано попрямувала до широкого вікна, біля якого, допивши каву, курили двоє кремезних чоловіків.

Відрекомендувавши їм по-англійськи Віктора, вона підказала йому, що лисий, той, що стояв ліворуч, був начальником відділу боротьби з нелегальним обігом наркогрошей у Міністерстві внутрішніх справ Швеції – Інгемар Бйорс. Другий виявився німцем, фахівцем із економічних злочинів. Звали його Альфред Нойман. Віка знову заговорила з ними, щось довго розповідала. Віктору навіть стало це набридати. Хто вона тут така? Просто перекладачка. Притягнула його до цих двох і сама щось розповідає їм, а йому навіть півслова не перекладе. Він уже хотів було потихеньку відійти, але Віка, мабуть, відчувши його намір, обернулася на хвилинку.

– Даруйте, я сказала, що я – ваша секретарка… Ви тільки не гнівайтеся, так для мене солідніше… А ще я від вашого імені запросила їх сьогодні на вечерю в ресторан «Плаца», на сім тридцять.

У Віктора перехопило подих. Перед очима промайнули та зникли в якомусь тумані отримані відрядні – триста доларів.

«Ну дає!» – подумав він, і очі його здивовано округлились.

– Не турбуйтеся… Посольство заплатить…

– За вечерю?

– Авжеж, із нами ще торговий радник піде, – сказала Віка, напружено всміхаючись.

Віктор нічого не розумів, але зітхнув із полегшенням. Принаймні на його кишені це дивне запрошення в ресторан не відіб’ється.

Обмінявшись іще кількома фразами з Інгемаром і Альфредом, Віка кивнула їм і шепнула Віктору: «Ходімо ще кави візьмемо!»