Розділ «50»

Гра у відрізаний палець

Отримавши на прощання від англійського паспортного контролю трикутну печатку в закордонний паспорт, Віктор пройшов на посадку. Чекати довелося недовго, і вже через п’ятнадцять хвилин він, приклацнувшись ременем безпеки до крісла, сидів біля вікна «Боїнга-737», зустрічаючи втомленим поглядом пасажирів, що заходили в салон літака.

Дивився на їх обличчя і немов не бачив їх. Втома, заклопотаність і розчарування командували його настроєм. Це все, що принесли йому останні два дні перебування в Англії, два дні, на які він дуже сподівався.

По салону пройшла стюардеса, суворо перевіряючи поглядом пристебнутість кожного пасажира до свого крісла.

Віктор виглянув у вікно. Аеропорт Гетвік почав повільно від’їжджати від літака. Літак повернув ліворуч, і будівля аеропорту зникла, залишилася з іншого боку.

Через три з половиною години він буде в Києві, ще через дві години опиниться у своєму кабінеті, й, мабуть, одразу подзвонить Георгій, якому розповісти буде майже нічого. Втім, судячи з того, що все-таки стало відомо Віктору, Георгій зможе значно більше розповісти йому.

У Кембридж Віктор ризикнув приїхати сам. Вийшовши з потяга, Віктор майже відразу почув поруч російську мову. У двох молодих жінок він і запитав про потрібний коледж, і вони тут же запропонували свою допомогу. Адже коледж був недалеко, а в них було досить вільного часу. Обоє були аспірантки в Кембриджському університеті.

Одна – хімік, друга – біолог.

У коледжі вони знайшли «стафф-рум» – учительську, де і почекали перерви між заняттями. Черговий по вчительській – молодий хлопець у легкому светрі з якоюсь емблемою на грудях – налив їм із титана, що стояв там, кави і запропонував печива.

Після дзвінка у вчительську почали заходити викладачі. Хлопець, якому жінки пояснили, кого шукає Віктор, підвів до нього коротко стриженого високого чоловіка в круглих окулярах. Цей чоловік виявився професором і пояснив, що вчора за Броницьким-молодшим приїхала машина з посольства і забрала його просто із занять. Щось сталося з його матір’ю, і він терміново вилетів до Києва. Більше професор нічого сказати не міг.

Подякувавши добровільним помічницям, Віктор повернувся на вокзал і поїхав знов у Лондон. Зі свого номера подзвонив Віці в посольство, попросив про зустріч. Українське посольство виявилося неподалік, тут же, в районі Кенсингтон.

Віка зустріла його на вулиці біля старої почорнілої церкви, повз яку він ходив на засідання конференції. Пройшлися двома вузькими вуличками, перейшли ще одну авеню і знову заглибилися в район невисоких три-чотириповерхових будинків і маленьких магазинчиків. Спустилися по сходах у підвальчик. Це був візовий відділ посольства. Вона кивнула літній жінці, що сиділа за приймальним віконцем. Та відчинила двері.

На другому поверсі Віка запропонувала Віктору зайти у свій кабінет. Там він і розповів про свою поїздку і запитав, що сталося з матір’ю Броницького і коли вилетів до Києва син.

Віка знизала плечима, сказала, що вперше чує прізвище Броницьких і взагалі нічого про це не знає. Попросила почекати, а сама на хвилинку вийшла.

Віктор сидів у її маленькому кабінеті хвилин п’ять. Дивився на портрет Шевченка та на великий рекламний календар гурту «Deep Purple», що висіли на стіні, поки Віка не повернулася разом із невисоким кремезним чоловіком років п’ятдесяти. Недопрасований чорний костюм сидів на нім якось незграбно, верхній ґудзик білої сорочки був розстебнутий, а вузол темно-зеленої краватки ослаблений, мовби ця людина страждала від астми і їй постійно бракувало повітря.

– Ніхто у нас нічого не знає про цього Броницького, – сказала Віка. – Розкажіть, будь ласка, ще раз нашому співробітникові про те, що вам там сказали в коледжі.

– Плачинта Олександр Йосипович, торговий аташе, – відрекомендувався чоловік.

Віктор усе йому розповів, той покивав і вийшов. Повернувся через десять хвилин.

– Вікторе Миколайовичу, – офіційним тоном заговорив торговий аташе. – У нас до вас велике прохання: не поширювати цю вигадану версію про участь нашого посольства у від’їзді Броницького. Те, що вам хтось сказав у Кембриджі, просто нереально. У нас усього дві машини, і вони постійно зайняті. Крім того, у випадках, якщо громадянин України зареєстрований у посольстві, і дійсно його терміново розшукують удома, ми тільки дзвонимо йому або посилаємо листа. Саджати його на літак і відправляти до Києва в наші обов’язки не входить.

– Але хто тоді міг його забрати з коледжу й відвезти в аеропорт? – запитав Віктор.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Гра у відрізаний палець» автора Курков А.Ю. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „50“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи