Розділ «41»

За вікном вечоріло, а Сахно все ще десь катався на чорному похоронному лімузині. Нік навіть здивувався, що на двадцять позичених у нього марок можна так довго гуляти.

Згадав про останній дзвінок і про піґулки. Дістав свою джинсову куртку, намацав у лівій нагрудній кишені піґулки, але діставати їх не захотів. Просто перевірив, що вони є, і тут же про них забув. Його думки повернулися до Сахна.

Думаючи про Сергія, Нік мимоволі посміхнувся. Поглядом відшукав черепаху, що завмерла перед блюдцем, в якому нічого не було. Набрав у блюдце води з крана і поставив на місце. Повернувся до вікна.

Ліхтарі вже освітлювали неживу тишу цього містечка. Санітарну, лікарняну тишу.

Телефонний дзвінок, що прозвучав у цій тиші, зовсім не здивував і не налякав Ніка. Він спокійно зняв трубку.

– Ніколас Ценн? – прозвучав уже знайомий голос незнайомої людини.

– Так.

– Що ж ви нас обманюєте?

– В якому розумінні? – запитав Нік.

– Наслідили ви… – співрозмовник зітхнув.

– Де наслідили?

– Біля ресторану «Маша». Доведеться вам позбуватися товариша… Потім допоможемо вам. Двох звідси не витягнути… Киньте кілька піґулок йому в чай або в пиво – однаково. Коли він засне – зателефонуйте 48–04. Я скажу, що робити далі!

Із трубки вже чулися короткі гудки, а Нік усе ще тримав її біля вуха.

Нарешті опустив. Знову поглядом наткнувся на черепаху, що схилила свою маленьку голову до води в блюдці.

«Маячня, якась маячня, – думав Нік. – Де ми наслідили? Ми нікого не бачили. Та якби й наслідили – це що, привід позбутися Сахна? Вони що, бояться, що коли їх заарештують, він проговориться? І одночасно вони впевнені в ньому, в тому, що його їм побоюватися не слід?»

Нік відчинив вікно, ліг грудьми на вузьке підвіконня й підставив голову мжичці. Вечірнє повітря було напрочуд тепле, та й дощ здавався теплим душем. За вікном тривала квартирна тиша, тільки тут, під затягнутим невидимими хмарами небом, вона була живіша. Вона не нагадувала про лікарню.

Десь за будинком проїхала машина. Нік почув звук мотора й напружився, чекаючи у будь-який момент побачити на освітленій дорозі похоронний лімузин. Але звук мотора затихнув збоку. Залишивши вікно відчиненим навстіж, Нік зварив собі каву.

Знову задзвонив телефон. Нік зупинився над ним, не маючи ніякого бажання знімати трубку. А телефон усе дзвонив і дзвонив.

«Вони знають, що я вдома і що я сам, – подумав Нік, озирнувшись на відчинене вікно. – Вони десь недалеко». Знехотя підніс трубку до вуха.