Розділ «57»

Уже два дні лив дощ, і Нік сидів у квартирі, за присунутим впритул до вікна столом, лицем до вікна. Закінчувалася друга пляшка «Абсолюту», куплена напередодні у місцевому супермаркеті. Він іще раз налив горілки в чарку, а в склянку додав пива з бляшанки.

Його червоні й опухлі очі дивилися на вулицю, у сутінки, що стікали щомиті дощем на землю. Там, за непрозорою стінкою дощу, світилися два вікна в будинку навпроти. Але це було мовби десь дуже далеко. А тут, відгороджений од усього світу дощем і горем, сидів Нік. Відчужений, відлучений страшною новиною від реального світу.

Він знову випив горілки і запив пивом. Очі свербіли, але він, як школяр, утримував руки силою волі на стільниці. Рукам дозволялося торкатися тільки чарки, пляшки і склянки.

Дивний спогад змусив його раптом обернутись і зупинити свій погляд на магнітофоні, що стояв на підвіконні на половині Сахна.

Нетвердим кроком пройшов туди. Ввімкнув магнітофон і повернув ручку гучності. Крізь шипіння загупало записане на плівку серце. Цей звук викликав у Ніка тремтіння, але він не вимкнув магнітофон і навіть не зробив тихіше.

Постоявши кілька хвилин, повернувся за стіл, і тепер йому це серце немов у спину стукало.

Уперше в душі виникла щира жалість до Сахна. Між ними тепер, здається, не було ніякої різниці: двоє людей, що втратили найближчих і стали нічиїми, як бродячі пси.

«Ні, – подумав Нік, – неправда. Не нічиї, і не свої власні. Хазяї є. Корм є… Тільки тепер ніби немає сенсу… Немає сенсу рухатись далі…»

Напевно, вони знали, як він почуватиметься після такої новини. Адже недаремно сказали, щоб забув поки що про всі справи. Пообіцяли переправити назад. Тільки куди – назад? У Душанбе? У Саратов? У Київ?… Додому? У дім, якого досі немає…

Нік іще раз випив і відчув, що засинає. Насилу піднявся, дійшов до матраца і, не роздягаючись, впав поверх легкої ковдри. Заснув.

Уранці задзвонив телефон. Дзвонив довго, поки Нік не піднявся, похитуючись, і не зняв трубку.

– Напарник не приїжджав? – запитав голос невидимого телефонного інструктора.

– Ні, – хрипко відповів Нік. – Коли я від’їжджаю?

– Почекайте поки що. Ви не можете поїхати, залишивши тут напарника… Треба його дочекатися…

– Та він не повернеться, – з упевненістю, що незрозуміло звідки взялася, сказав Нік.

– Повернеться, – не погодився з ним співрозмовник. – Йому більше нікуди повертатися. А коли повернеться – кинете йому дві піґулки в чай або пиво… Тоді вже й речі збиратимете…

Нік мовчав. До нього дійшла непрямо поставлена умова його від’їзду. Значить, треба спочатку вбити Сахна, і тільки потім йому допоможуть повернутися!

– Що ви мовчите? Ви все чули?

– Так, – сказав Нік.