Розділ «60»

Утретє спостерігаючи за входом до штабу прикордонних військ, Віктор згадував свою вчорашню телефонну розмову з Рефатом. Розмова йшла не у відкриту.

– Його привезли на держдачі, і звідти він виходив, мабуть, потайки, до цього хлопця. Вперше вони зустрілися на затоці, де той ловив рибу. Якраз під горою, на якій ці держдачі… – Віктор розповідав те, про що дізнався. – Вдруге він прийшов дуже рано вранці, близько шостої. І тоді залишив гроші. Видно, це було в день від’їзду, але хлопець не пам’ятає дати.

– Бачиш, його привезли спеціально! – говорив Рефат. – Спеціально для справи. Тільки ж він не професіонал. Він усього лише військовий перекладач. Отже, їм потрібен був пішак. Імовірно, для супроводу другого за рубіж. Другий – професіонал, у цьому немає сумніву.

Чоловік у цивільному, що з’явився з дверей штабу, відвернув Віктора від учорашньої розмови з Рефатом. Це був саме той, що вчора підходив до нього з прямолінійним запитанням.

Віктору здалося, що чоловік знову збирається підійти. Але той тільки постояв біля дверей, поглядаючи в бік машини Віктора. І знову зайшов досередини.

Чергувати залишалося ще хвилин п’ять.

Думки знову повернулися до Рефата.

– Ти знаєш, дружина цього перекладача так сполохалася, коли їй показали фото, – говорив учора Рефат. – Зазбиралася до Києва їхати, чоловіка шукати. Ледве-ледве вмовили її залишитися поки що в Саратові. Сказали, що його вже шукають, аби повернути назад. Про всяк випадок, будь готовий до того, що вона може з’явитися в Києві. Ми спробуємо прослідкувати, щоб це не виявилося сюрпризом.

Долі людей, якими зараз займався Віктор, здалися йому набагато цікавішими за власну долю. Хоча тут же, на противагу цим думкам, він згадав про Лондон.

Біля входу в штаб прикордонних військ зупинився довгий «крайслер», із якого спершу вийшли двоє високих, коротко стрижених хлопців. Огледілися на всі боки.

Потім один відчинив задні дверці, і з них вийшов худий чоловік у довгому вузькому пальті. Швидко пройшов у штаб.

Віктор узяв ручку і тут же переписав номер машини на сторіночку прикріпленого до панельної дошки автоблокнота. Знову обернувся до дверей і, мовби відчуваючи щось, підвів погляд на вікна другого поверху. І побачив, що за ним стежать. Так само у відкриту, як він стежив за цими вхідними дверима.

Півгодини минуло, і Віктор полегшено завів мотор. Крутнувся навколо клумби перед парадним входом до штабу і знову виїхав до Т-подібного перехрестя з Володимирською вулицею. І тут помітив, що на нього мчить по бруківці величезний МАЗ. Мчить і сигналить.

Залишалися частки секунди, і хоч подумки він миттєво прийняв рішення спробувати дати задній хід, але рука вставила першу передачу, і він рвонув уперед, бачачи громадину, що наближалася з космічною швидкістю.

Машина не встигла повністю вийти з-під удару. Крізь гуркіт і брязкіт заліза Віктор, що відчув раптом якусь дику власну невагомість, продовжував чути сигналячий МАЗ. Видно, його заклинило.

Разом із «вісімкою» та МАЗом, що пристикувався, він легко зніс залізну огорожу і, глибоко продряпавши землю палісадника, вдарився об стіну високої акуратної «сталінки».

Гуркіт затих. Віктор спробував озирнутись і зрозуміти, що сталося. Але в шиї закололо. Закон земного тяжіння, що знову функціонував, дав йому зрозуміти, що він чи то сидить, чи лежить на боці. Спробував підвестись і знову відчув біль – тепер уже в правій нозі.

Подивився на вікно дверцят і побачив здивовано під цілим склом прим’яту траву.

– Не ворушіться! – крикнув хтось ззовні, й звук цей нібито прозвучав здалека, з-під землі.