Розділ «65»

Сніг валив суцільною пеленою, затримуючи світанок або просто ігноруючи його.

Сахно нишпорив по квартирі, збираючи речі, яких нібито і було зовсім трохи. Віднесли всі пакети і сумки в лімузин, поклали на місце для труни. Уллі вже сиділа на пасажирському місці, Нік стояв біля машини, не розуміючи, як вони втрьох поїдуть, чи його теж запхнуть на місце для небіжчика? А Сахно побіг нагору за черепахою, забутою під час метушні збору речей.

Нарешті він вибіг, передав черепаху в руки Нікові, мов якусь річ, і крикнув: «Сідай до неї!» Сам же всівся за кермо.

Нік потіснив Уллі. Вона з розумінням і хворобливою, але приємною усмішкою посунулася. Добре, що сидіння виявилося ширшим за звичайні.

– З богом, – прошепотів Сахно, заводячи мотор. – Візьми атлас! – скомандував він Нікові. – Їдемо в Бельгію.

Нік скривив губи, дивлячись у лобове скло, по якому човгали два автодвірники, борючись із густим снігом.

– Із такою швидкістю ми далеко не поїдемо, – сказав Нік, насправді думаючи, що краще б і не їхати туди, адже на кордоні перевірятимуть і документи, і машину. А на таку машину обов’язково звернуть увагу, тим більше що вона має бути в розшуку після стрільби в Кобленці.

– Тихше їдеш – далі будеш, – спокійно мовив Сергій.

Нік позаздрив його самовпевненості. Виїхали на дорогу. Тут уже можна було рухатися швидше.

Черепаха, що до цього сумирно лежала на колінах Ніка, спробувала кудись сповзти. Довелося перевернути її на спину, ухопивши панцир між колін.

– Жаль, що тут немає магнітоли, – невдоволено сказав Сахно. – Було б веселіше…

– Авжеж, похоронний лімузин із музичкою… – посміхнувся Нік.

– А що? – хихикнув Сахно. – Покійний дуже любив музику… Але ми ж то живі!. Слухай, там у магнітофоні батарейки… – Сахно показав поглядом на подіум для труни, завалений речами, серед яких був і магнітофон. – Нехай! Потім, коли зупинимося!

Перед виїздом на автобан довелося постояти хвилин десять в довгій пробці. Сахно використовував нагоду, аби «перемовитись» із Уллі. Розмова закінчилася поцілунком. Ніка для них у цей час не існувало. Він теж удавав, що його немає, уткнувшись у розкритий атлас автодоріг, прикидаючи, скільки часу їм доведеться добиратися до кордону з Бельгією. Взагалі-то до неї було, може, кілометрів сто – сто двадцять. Тільки погода робила цю відстань далекою. Але ж погода робила їх поїздку й безпечнішою. Адже так само, як вони не могли розгледіти машин, що їхали попереду, так ніхто не міг би роздивитися їх похоронний, або – як там його назвали в газеті – ритуальний лімузин.

Монотонний рух по автобану почав стомлювати Сергія. Він тер руками очі й позіхав. Уллі торкнула його за плече і, коли він обернувся, щось показала йому жестами.

Машина пішла вліворуч і зупинилася на нульовій, аварійній смузі автобану.

Нік швидко зрозумів, у чому справа, ще до того, як Уллі й Сахно помінялися місцями.

Уллі самовпевнено повернула лімузин у другий ряд, і тепер Сахно вже позіхав поряд із Ніком. Той теж позіхнув. Давалася взнаки безсонна ніч. Врешті-решт вони обоє задрімали. Нік, упустивши атлас автодоріг під ноги, поклав руки на черепаху, що лежала тепер сумирно на його колінах.

Розбудили його через якийсь час дивна тиша та холод. Нік відчував на своєму лівому плечі тягар. Обернувшись, побачив, що до його плеча притулився головою сплячий Сергій. Уллі теж спала, влігшись головою на схрещені поверх керма руки.