Розділ «46»

З ресторану «Плаца» Віктор повертався в кепському настрої. Не лише тому, що торговий радник із українського посольства кілька разів підкреслив йому, що він за столом зайвий. Швед і німець теж на нього уваги не звертали і немов не помічали його. Випивши грамів сто горілки і з’ївши салат із зелені та крабового м’яса, Віктор підвівся і, мовчки кивнувши сусідам по столу, що байдуже подивилися на нього, пішов.

За його підрахунками, до готелю від ресторану було не більше кілометра, та й дорога – простіше не придумаєш. Увесь час прямо, потім за старовинною церквою праворуч.

Ішов він повільно, вже трохи жалкуючи, що відкланявся, не дочекавшись замовленої відбивної по-аргентинськи. І чим більше він думав про цю нез’їдену відбивну, тим сильніше відчував голод.

Широкий тротуар, незважаючи на пізню годину, був заповнений перехожими. В основному, гуляла молодь. Кілька разів Віктор пройшов повз широко відчинені двері, звідки долинала збадьорлива й ритмічна дискотечна музика. Лондонська молодь тусувалася, перетікала з одного клубу в інший.

«Може, і мені рвонути?» – подумав, жадібно дивлячись укотре на відчинені «музичні» двері, Віктор.

Але ноги йшли прямо. У шлунку гуляв вітер. Думки відлічували фунти, на які Віктор поміняв триста доларів. Фунтів виявилося набагато менше, аніж доларів, і це засмучувало. Тим більше, що Віка якось поскаржилася на дорожнечу в Англії, сказавши, що те, що в Америці долар коштує, в Англії вже на фунт тягне.

Коротше, коли залишились усі ці дискоклуби позаду, Віктор із полегшенням зітхнув. Але голод від цього не пропав. Голод зупинив його біля дешевого на вигляд кафе, в якому сиділи кілька негрів і якийсь араб їв широкий плаский бутерброд просто біля стійки.

Віктор безбоязно штовхнув скляні двері. На нього ніхто не обернувся, ніхто не подивився. Це йому сподобалося.

Чоловік за стійкою, смаглявий і вусатий, у запраній білій кухарській куртці, щось ввічливо запитав по-англійськи.

Віктор кивнув замість відповіді, потім опустив погляд на праву частину стійки, де під склом лежали зразки нескладної їжі, пропонованої в цьому закладі.

Біля кожного зразка стояла ціна. Віктор вибрав довгий запечений багет, із якого виглядали краї шинки. Ткнув у нього пальцем.

Виклавши за багет три фунти, він уже простягнув руку, але смаглявий працівник англійського громадського харчування засунув спочатку багет у мікрохвильову піч.

Нарешті, отримавши його в руки, тепленький і апетитно запашний, Віктор вгризався в багет і, жуючи, відійшов до столика. Сів.

У кафе зайшли двоє смаглявих хлопців. Привіталися з барменом. Але не по-англійськи.

Він поставив у магнітофон касету, і в кафе зазвучала приємна і дивна напівсхідна музика. Наївшись, Віктор відчув себе веселіше. Йдучи далі по вулиці, побачив паб – англійську пивницю. Що і як тут робити, він уже знав – після розмови з Рефатом вони з Войтеком сходили в один паб поряд із готелем, випили там темного ірландського пива. Як воно називалося? Здається, «Мерфіс».

Віктор зайшов у паб, узяв келих «Мерфіса», сів на дубову лавку. Оглядівся. Звичайні люди сиділи зі своїми келихами, втупившись у великий плаский телевізійний екран, який звисав зі стелі. На екрані йшов футбольний матч. Коментатор майже гарчав од люті.

«Якби ще щось зрозуміло було!» – подумав Віктор, але вже без відчуття комплексу неповноцінності.

Допив пиво, знову вийшов на вулицю і продовжив шлях у бік готелю.

У номері роздягся. Ввімкнув телевізор, наклацав музичний канал і залишив його співати й показувати танцюючих дівчат. А сам дістав із піджака конверт із фотографіями від Войтека. Вдивився в обличчя. Якщо Рефат не помилявся, то допомога його була величезна. Фотографії без прізвищ значно більше означають, аніж прізвища без обличчя.