Розділ «32»

Окрилений «ефірною» знахідкою, Віктор подзвонив Георгію просто з вулиці. Розповів про почуте, про те, що запис тепер у нього, так що вбивць і організаторів убивства Броницького треба шукати тут, у Києві. Георгій теж захотів послухати касету. Попросив до його прослуховування ніяких дій не чинити. Домовилися, що Віктор повернеться в райвідділ, перепише її там на двокасетному магнітофоні, що зазвичай беззвучно стоїть у кабінеті майора, котрий полюбляє тишу і не терпить шуму та музики. Потім стажист відвезе копію запису туди, куди скаже Георгій.

До другої години друга касета була готова, і Віктор знову передзвонив своєму невидимому шефові.

– Нехай Занозін о третій підійде до пам’ятника Леніну навпроти Бессарабки, – сказав Георгій. – У нього там запитають, як пройти на Рєпіна до Російського музею. Нехай проведе людину вгору по алеї до Рєпіна і по дорозі віддасть касету.

Заховавши трубку мобільного в кишеню піджака, Віктор замислився. У нім розігралася цікавість: а раптом отой Георгій сам прийде за касетою? От би хоч якось поглянути на нього! Хоч спробувати за зовнішністю визначити, що він за чоловік.

Стажист, отримавши завдання і касету, вирушив пішки на Хрещатик. Часу до третьої було цілком досить.

Сам Віктор, розміркувавши, все-таки вирішив ризикнути і піддивитись на зустріч стажиста з невідомим. Хвилин через п’ять він спустився вниз і сів у «мазду».

Через десять хвилин залишив машину на стоянці біля Будинку кіно і попрямував до Бессарабського ринку.

Годинник показував за п’ять хвилин третю. Стажист уже стовбичив біля пам’ятника, озираючись на всі боки, як примітивний шпигун або коханець, що згорає від нетерпіння.

Віктор теж огледівся, зупинившись біля ринку, потім пірнув у підземний перехід і швидким кроком піднявся до хлібного магазину, саме посередині між пам’ятником і вулицею Рєпіна. Зайшов у магазин і зупинився за дверима.

Хвилин через десять він побачив свого стажиста, що піднімався вгору по алеї з молодою, коротко стриженою шатенкою, на півголови нижчою Занозіна. Дівчина була одягнена в блакитну літню сукню, на очах – сонцезахисні окуляри.

Віктор, наскільки можна було собі дозволити, провів їх поглядом і встиг помітити, як Михайло передав їй касету, а вона засунула її в сумочку. Через декілька хвилин зачарований стажист із безглуздою посмішкою на обличчі пройшов униз по алеї.

Георгій подзвонив через годину. Якщо не на словах, то в самому голосі, в інтонаціях невидимого напарника Віктор відчув похвалу. «Це має цінність! – сказав Георгій. – Тільки тепер треба витрусити із запису все, що тільки можна. Даси його прослухати твоєму даішному сержантові, нехай упізнає, чий це голос. І, до речі, викрадена червона «дев’ятка» теж могла мати пряме відношення до тих, кого ми шукаємо. Хоча це так традиційно – викрадати машину для скоєння злочину! Але перевір усе-таки».

Стажист Занозін з’ясував по телефону, що сержант Воронько заступає на пост о шостій вечора. Часу залишалося небагато, десь години півтори. Давши стажистові завдання з’ясувати долю викраденої в ніч з двадцятого на двадцять перше травня червоної «дев’ятки», Віктор виставив під стіною свого кабінету в ряд чотири стільці та приліг на них. Так він іноді примудрявся подрімати в армійській вартівні. Але зараз він просто хотів подивитися в стелю й подумати. Спині жорсткість сидінь була корисна.

До шостої Віктор із касетою та невеликим репортерським магнітофоном, позиченим у колег в райвідділі, під’їхав на майдан Незалежності. Машину поставив біля хлібного магазину, пройшовся до будки ДАІ. Постояв хвилин п’ятнадцять, поки дівчина-даішниця не здала будку прибулому змінникові.

Постеживши деякий час за Вороньком, Віктор підійшов. Показав посвідчення.

– Шо, знову про ту ніч? – стомлено запитав сержант. – Я ж казав, шо викликали мене, а потім я в карти грав на «бориспільському»…

– Усе гаразд, – заспокоїв його Віктор. – Я знаю, що все це правда, і навіть знайшов докази.

– Які докази? – Сержант підозріливо втупився в слідчого.

Віктор зітхнув. Підніс праву руку, в якій тримав диктофон.