Розділ «67»

– Правильно, я теж твоєї смерті не боюся, хоча жалко, – кивнув Сахно. – Може, в Люксембург тебе відвезти разом із Борею?

Вайнберг заперечливо хитнув головою.

– Знайдуть… – мовив він після паузи.

– Твоя правда. І нам пора збиратися… Тебе зв’язати?

Вайнберг запитливо подивився на Сахна.

– Мені однаково, – прошепотів він. – Ми всі пішаки в цій грі…

– Ти й він, – Сахно вказав поглядом на Ніка, – так! А я ні, я з іншої гри! Мене ваші мільярди до…

Хвилин через п’ять Сахно попросив Ніка зібрати в пакет їжу зі столу. У той же пакет поклали два пістолети. Сахно все-таки зв’язав Вайнберга і знову перетягнув ноги бельгійця вирваним шнуром од мікрохвильової печі.

– Хороший дядько, – мовив він на ходу, коли вони з Ніком підійшли до воріт. Спочатку перекинули пакет, потім перелізли самі.

Уллі спала, підігнувши ноги, на задньому сидінні «фольксвагена».

Навіть коли машина рушила, вона не прокинулась.

У Трір приїхали о пів на сьому. Сахно знайшов на задвірках міста стоянку, де, не виходячи з машини, вони перекусили взятою у Вайнберга їжею. Уллі все ще спала й поки що будити її вони не хотіли. Розбудили близько восьмої і знову залишили в машині.

Сахно, вивчивши отриманий од Вайнберга чек, простягнув його Нікові.

– Ходімо, – сказав він. – Дойчебанк має бути десь у центрі.

Трірське відділення Дойчебанку вони знайшли швидко – виявилося воно за п’ять хвилин ходьби від знайомого їм «МакДоналдса». Банк уже працював.

– Ну, давай, іди за баблом! – підштовхнув Ніка в спину Сергій. – Пам’ятай, там твій полтинник!

Не можна сказати, що Нікові було страшно. Але щось усередині намагалося зупинити його, не пустити в прозорі двері банку, що відчинялися в обидва боки. Він думав про Вайнберга, який надто легко розлучився з цими грошима, так легко, немов був упевнений у своїй швидкій смерті й у тому, що гроші йому більше не знадобляться. Власне, так, мабуть, і станеться, якщо вже не сталося. Він же сам назвав себе пішаком, а значить, знав, що програв, що його принесуть у жертву, як намагалися принести в жертву у цій грі й Сахна, і, напевно, його самого, Ніка Ценського. Жалощів до Вайнберга Нік не відчував – згадався Погодинський. Нік так і не запитав Вайнберга, чи не він винен у смерті старого.

Вайнберг напевно сказав би правду, йому більше нічого було приховувати. Але чи так уже це важливо?…

Втома від безсонної ночі вповільнювала хід думок. Нік зайшов у банк. Простягнув чек у віконце. Чекав збентеження в очах касира, що побачив суму, але той тільки уважно подививсь у вічі Ніку й заклацав по клавіатурі комп’ютера. За головою касира в темному склі кабінки відбивався монітор, і Нік побачив, як на нім з’явився величезний, на весь екран, підпис, який касир уважно порівняв із підписом на чеку.

– Вам переказ на ваш рахунок чи готівкою? – запитав він ввічливо.