Розділ «67»

– Я передзвоню за годину, і якщо у вас усе ще не буде бажання відповідати на запитання, у мене більше не буде бажання їх задавати, – монотонно мовив голос, що здався Нікові знайомим.

– Це Уберкрафт, – прошепотів він Сергію.

Сергій кивнув.

– Тримай хлопця за руки, – прошепотів він Ніку. – Коли я відчиню двері, штовхай його з усієї сили досередини. Потім заскакую я, тоді ти. Стріляй в усе, що рухається!

Нік стиснув у лівій руці пістолет, праву поклав на спину бельгійця й відчув, як той тремтить. Його тремтіння почало передаватися Ніку. «Хоча б швидше!» – подумав він.

Сергій узявся за ручку дверей, рвонув її на себе. Нік тут же щосили заштовхнув у отвір бельгійця, і він полетів, натикаючись по дорозі на якісь меблі. Сергій, стискуючи в руці пістолет, устрибнув у кімнату, як у басейн, на льоту перевертаючись, аби впасти на спину. У раптовому шумі та тріскоті Нік, немов оглушений, просто зробив крок уперед і оглянув кімнату приголомшеним поглядом.

Бельгієць, що розламав собою навпіл міцний журнальний столик, лежав обличчям униз. Брудні підошви його важких черевиків були незграбно вивернуті за принципом «носки докупи, задники – нарізно». Поряд із його головою блищали осколки склянки, із перевернутої пляшки «Джонні Вокер» витікало віскі. Праворуч у кріслі нерухомо сидів блідий як смерть Вайнберг. Сірий спортивний костюм робив його схожим на втомленого штангіста. Видно, до виниклого шуму він курив, і тепер сигарета, що впала на м’який підлокітник, роз’їдала своїм вогником чорний велюр крісла. Сахно зі скошеним од болю обличчям підводився з підлоги, все ще стискаючи в руці пістолет і не зводячи погляду з хазяїна будинку.

– Ти сам? – запитав він хазяїна. Той мовчав, усе ще не в змозі прийти до тями.

Сахно звівся на ноги. Озирнувся навсібіч. Підійшов упритул до Вайнберга і зацідив його в обличчя навідліг.

– Ти сам тут? – повторив він своє запитання.

– Так, – неголосно мовив хазяїн.

– Ну що, говоритимемо? – запитав Сахно, нахиляючись до Вайнберга.

Раптом він помітив на підлокітнику крісла проїдену іскрами діру, швидко підняв із підлоги пляшку віскі й залив пожежу, що зароджувалася. Знову подивився на Вайнберга.

Той мовчав. Очі виявляли цілковиту байдужість.

Сахно ще раз зацідив його з розмаху, але це не привело його до тями.

Нік підійшов ближче.

– Може, напився з горя? – припустив він.

– Треба протверезити, – мовив Сахно, не обертаючись. – Піди перевір кімнати на цьому поверсі. Знайди ванну і наповни холодною водою!

Нік заглянув у інші кімнати. Нікого. Ванну знайшов не відразу. Вхід у неї був зі спальні. Набравши у ванну холодної води, Нік повернувся.

На обличчі Вайнберга вже з’явився синець, але вираз самого обличчя не змінився.