Розділ «81»

Ніка Віктор упізнав відразу. Він стояв за марокканцем, що продавав смажені каштани. Стояв і безвідривно дивився на двері представництва «Аерофлоту».

Час наближався до шостої. Представництво вже зачинилось, і багато його співробітників пішли. Але світло там іще горіло.

Віктор обійшов Ніка й зупинився метрів за двадцять від нього на тротуарі біля газетного кіоску. Тепер йому було видно й Ніка, і вітрини представництва «Аерофлоту». До цього вечора він підготувався ґрунтовно.

Пальто залишив у готелі. Замість нього надів коротку шкіряну куртку, під якою в плечовій кобурі висіла «беретта».

Майбутні події Віктору уявлялися важко. Він знав одне: його сюди «викликали», щоб він ліквідував Ніка, але Георгій послав його з протилежною метою – врятувати Ценського і дізнатися, що стало відомо йому.

Єлисейські Поля наповнювалися перехожими. Веселий гамір, звуки виразної, але незрозумілої мови. Барвисті сяючі вітрини.

Не відволікаючись від спостереження за Ніком, Віктор устигав краєм ока розглядати перехожих, позирати на машини, що мчали вулицею. Якийсь інший, не те щоб енергійніший, але скоріше – веселіший ритм захоплював Віктора. Навіть неголосні вигуки марокканця, що продавав каштани, гармонійно вплітались у цей шумливий гамір. У цей гамір могло вплестись усе – і Африка, і Європа, й голосіння муедзинів.

Із дверей представництва вийшли дві жінки. Після цього світло за його вітринами стало тьмяніше, і в дверному отворі з’явився високий чоловік в довгому пальті й капелюсі. Він замкнув двері. Озирнувся на всі боки й заспішив у бік Тріумфальної арки.

Віктор помітив, як Нік пригнувся. Сховався на мить за марокканцем. Потім пішов за чоловіком у довгому пальті й капелюсі.

Віктор пропустив їх уперед. У грудях наростало хвилювання. Рука доторкнулася до лівого плеча, пальці відчули смужку шкіряного ременя кобури. Зараз він зробить перший крок, і все почнеться. Тільки от що почнеться і чим воно скінчиться, Віктор уявити собі не міг.

Він зробив цей перший крок, коли Нік опинився вже далеченько і от-от міг злитися з натовпом перехожих. Наздогнавши Ніка і стараючись не відриватися далі, ніж на сім-десять метрів, Віктор прилаштувався за двома невисокими дівчатами – чи то китаянками, чи то в’єтнамками, які, на його подив, весело розмовляли французькою. Час від часу попереду виглядав і капелюх високого чоловіка, за яким ішов Нік. Утім, Віктор вирішив триматися тільки Ніка, щоб не розпорошувати увагу. Це допомогло йому вчасно зупинитися, коли Нік раптом різко зробив крок праворуч і застиг на декілька секунд.

Після цього Віктор збільшив дистанцію.

Хвилин через десять слідом за Ніком він спустився в метро і разом із ним зайшов у двері вагона. За поглядом Ніка визначив, де перебуває чоловік, за яким стежив Ценський.

Їхали майже півгодини. Вийшли в якомусь паризькому передмісті. І без зупинки пішли далі ланцюжком із трьох незалежних ланок.

Вулиця, по якій вони йшли, поступово ставала безлюдною. Перехожих було все менше й менше. Віктор відстав метрів на двадцять. Світло жовтих ліхтарів допомагало йому тримати у полі зору обох, що йшли попереду.

У якийсь момент він помітив, що високий чоловік на ходу озирнувся, подивився на Ніка і спокійно пішов далі, не прискорюючи кроку.

Це здалося Віктору дивним. Вже дуже очевидним було з точки зору Віктора стеження Ніка. Очевидним і непрофесійним. Але якщо чоловік не вжив ніяких заходів, значить, не помітив.

А вулиця дивувала Віктора своєю безкінечністю. Вони йшли по ній уже хвилин п’ятнадцять. На двоповерховому будинку промайнув номер «85».

Віктор подумав раптом, що високий десь тут живе, і якщо він різко зверне або зупиниться перед будинком, то Нік, скоріше за все, пройде далі. А значить, і йому доведеться пройти далі, після чого потрібно буде якось розминутися з Ценським. Тобто пройти ще далі, коли той зупиниться, щоб іти назад. Другий варіант – не найприємніший і найрозумніший, – якщо Нік одразу накинеться на високого й уломиться до нього в будинок слідом або сам змусить його відчинити двері. Що тоді?