Розділ «36»

Наступний день Віктор майже повністю простирчав у своєму кабінеті, сидячи за столом в очікуванні подій і телефонних дзвінків. Кілька разів він виходив до машини і заглядав у багажник, сам у душі кепкуючи з себе. Нових трупів не було, але й Георгій не дзвонив. Заходив кілька разів стажист Занозін, повідомляв, що Грищенко на чергування не вийшов і вдома не з’явився.

А коли надвечір задзвонив мобільний, і Георгій повідомив, що підкинутий Вікторові труп належав старлею Грищенку, Віктор зовсім не здивувався.

– Так, до речі, під’їдь зранку туди, де ти його вивантажив. Пройдися по будинку, може, знайдеш що-небудь цікаве, – сказав Георгій.

– А хазяї?

– Хазяї вже у морзі. Не хотіли дверей відчиняти.

– Себто як? – здивувався Віктор.

– А отак. Почали стріляти ні з того ні з сього. Довелося відмовитись від діалогу.

– То там хтось є? – нервово запитав Віктор.

– Є-є, їдь уранці. Тебе пропустять.

Уранці Віктор насамперед перевірив багажник і тільки після цього сів за кермо. Поки їхав до траси – дивувався з відсутності людей на «дорозі життя». Коли вже виїхав на асфальт, дійшло, що сьогодні субота, й нормальні люди ще вилежуються під ковдрою. А він навіть не сказав своїм, що пішов.

«Ну та нічого, я ж туди й назад», – подумав він у своє виправдання.

Машин на дорогах було мало, і місто Віктор перетнув легко. Виїхав на проспект Перемоги. Позаду залишилося Святошине, почалася Житомирська траса.

Пригальмувавши біля автобусної зупинки «Корчагінець», далі поїхав повільно і звернув праворуч.

Зупинив машину біля знайомої огорожі на путівці. Вийшов. Поруч шумів сосновий ліс, – неголосно, мовби ще не зовсім прокинувся.

Помітив знайомі масні плями на дорозі. Озирнувся туди й сюди. Нікого.

Підійшов до прочинених гаражних воріт. Помітив, що і хвіртка праворуч від воріт прочинена. І тиша, якась неприродна для місця, де живуть люди. Щоправда, Георгій сказав, що люди тут більше не живуть. Але має бути охорона! Пройшов у хвіртку і помітив порожню собачу будку, над якою блищав натягнутий плетений дріт, що йшов за ріг двоповерхового цегляного будинку. Вгадавши призначення цього дроту, Віктор обережно заглянув за ріг і там побачив німецьку вівчарку, що лежала на землі із простреленим боком. Від її нашийника йшов довгий повідець, що закінчувався залізним кільцем, надітим на цей дріт.

Віктор повернувся до порога будинку, штовхнув глухі дубові двері, вони піддалися.

Тиша в будинку ще більше збентежила. Він завмер, знову прислухався. Стало моторошно. Георгій дав зрозуміти, що місце охороняється, але де ж ця охорона?

Короткий передпокій закінчувався іншими прочиненими дверима, за якими було видно кімнату. Праворуч перед дверима починалися дерев’яні сходи на другий поверх. Віктор тільки заглянув у цю кімнату й попрямував нагору. Сходинки тихенько скрипнули.