Розділ «6»

Із Дмитром Ракіним Віктор зустрівся навіть раніше, ніж збирався. Просто наткнувся на нього, вийшовши на вулицю подихати свіжим повітрям.

– Ти це куди в робочий час? – погрозливо-жартівливо запитав Дмитро замість вітання.

– Якраз тебе шукаю, – признався Віктор.

– Жартуєш! Навіщо я тобі потрібен?

– Не жартую, – абсолютно серйозно мовив Віктор, і посмішка на обличчі приятеля та колишнього колеги зникла за стуленими тонкими губами.

– Ну, якщо не жартуєш, підемо де-небудь сядемо! – запропонував Дмитро.

Вони мовчки дійшли до підвального бару «Сивий кіт», спустилися сходинками. У барі було безлюдно, й навіть за стійкою ніхто не стояв у очікуванні клієнтів. Довелося Дмитрові дістати з кишені монетку й постукати по мармуровій стійці. На металевий цокіт виглянула миловидна дівчина з обличчям, переобтяженим косметикою.

Вони всілися за кутовий круглий столик із мармуровою стільницею. Мармур був такий холодний, що, доторкнувшись до нього, Віктор одразу відсмикнув руку. В барі було прохолодно, і прохолода ця дивно контрастувала із жарким сонцем на вулиці.

Немов на підтвердження цих відчуттів за стійкою закашлялась молода барменша.

– Ну, розповідай, – Дмитро спрямував лукавий погляд на Віктора.

– Що розповідати, ти напевно знаєш. Я справу отримав. Убивство…

– Вітаю! Є можливість відзначитись!

– Не впевнений, – задумливо мовив Віктор.

– Чому? – награно здивувався Дмитро. Віктор ковтнув кави.

– Розумієш, – сказав він. – Схоже, що хтось хоче мене підставити. У мене ж у провадженні тільки дрібниці були, а тут – убивство генерала, радника президента. І саме мені!..

Віктор подивився на Дмитра запитливим поглядом.

– Сам допер, чи Щур розтлумачив? – запитав після паузи Дмитро.

– Сам би допер, напевно, трохи пізніше… – признався Віктор. – Але що це змінює?

– Нічого не змінює, – кивнув Дмитро. – Ставки ті ж, коні теж.