Розділ «27»

Сахно анітрохи не засмутився, дізнавшись, що купив похоронний лімузин. «Мертвим мене на такій машині не повезуть, нехай хоч живим покатаюся!» – сказав він.

І вони каталися вже декілька днів. Робити особливо було нічого. Погода в Кобленці стояла спокійна – ні жарка, ні холодна. Вони навіть якось заїхали на гору, де масивними кам’яними стінами височіла над містом фортеця минулого століття. Ця поїздка трохи засмутила Сергія. Він зрозумів, що машина не така потужна, як виглядає. Але висоту вона подолала, хоч і важко.

– Вона ж не була розрахована на перегони з трунами, – сказав Нік.

– Зате яка показна, – заспокоїв сам себе Сахно.

Поважний похоронний лімузин жер бензин зі слов’янською жадібністю – йшло близько п’ятнадцяти літрів на сотню кілометрів по місту. Сахно якось увечері вирішив вивчити мотор, думав, що з бензонасосом щось не в порядку. Виявилось, що в порядку. Тоді він махнув рукою. Хай йому біс, однаково ж за бензин, як і за все інше, платив Нік.

У них у Кобленці з’явилось улюблене місце, яке відкрив Сергій. Воно називалося Deutshe Ecke – Німецький Кут – місце злиття двох річок: Рейну та Мозеля. Річки зливалися під гострим кутом, і на цьому вістрі суші за отим злиттям річок стежив величезний бронзовий канцлер Вільгельм.

Лімузин вони ставили за пам’ятником, а самі сиділи на лавці, дивлячись на воду. Майже не розмовляли. Сиділи, жували зроблені зі спільного готельного сніданку бутерброди та запивали їх колою або пепсі.

Двічі Сахно сам зривався серед ночі покататися по нічному місту, і це викликало у Ніка принаймні здивування. Він навіть трохи заздрив Сахну, який, не знаючи німецької, почувався в місті, як риба у воді. Ніку, що говорив по-німецьки, в Кобленці не було так затишно, як його напарникові. Він уже починав помалу нервувати: гроші потихеньку танули, а до них у готель ніхто не приходив. Якби не дружина з Володькою, котрі застрягли з його милості в Саратові, він би, звичайно, турбувався менше. Але ж вони чекали від нього звісток. А він міг подати звістку тільки після того, як доручену йому справу буде завершено, і він сподівався, що заробить таким чином і на повернення в Київ, і на квартиру, в яку їх можна буде відразу викликати.

Минув іще один день, і Нік порахував марки, що залишилися, – тисяча сімсот п’ятдесят. Начебто і немало, але ж і готель у них досі не оплачений. Значна частина грошей пішла на бензин.

Нік після сніданку підійшов до готельного старого, який, незважаючи на свою явну нелюбов до Сахна, до Ніка ставився непогано. Запитав, скільки вони вже заборгували за готель.

– Дев’ятсот шістдесят марок, – відповів старий, поклацавши клавішами комп’ютера.

Нік згадав про картку, отриману від Івана Львовича. Попорпався в кишені, дістав і показав старому.

– «Амерікен експрес?» – придивився старий. – Звичайно, нею за все можна платити.

Нік розслабився. Міг би і раніше про картку згадати, заощадив би час, витрачений на перерахунок купюр у коричневому конверті.

– Ну що, їдьмо? – підійшов до нього у фойє Сахно, тримаючи по два загорнуті в серветки бутерброди в кожній руці.

– Куди сьогодні?

– Спочатку заїдемо в один райончик тут неподалік, а потім махнемо за місто.

«Райончик неподалік» виявився брудним передмістям кілометрів за двадцять від центру міста.

Сахно зупинив лімузин біля якоїсь церкви й попрохав Ніка почекати кілька хвилин. Сам пішов по вузькому провулку, заповненому сміттєвими баками.