Розділ «Далека дорога »

Після півночі увагу хлопця привернуло незвичне тупцювання коней, він побачив, як господар тихо вийшов з хати. Іван легенько штовхнув Романа під бік і наказав бути готовим до несподіванок, а сам стиха вийшов на подвір’я. Побачив, що поряд зі стайнею стоїть хазяїн двору. Він аж тіпнувся, коли побачив Івана, який непомітно наблизився до нього.

— Щось тут коїться, пане Самійле? — голосно запитав Іван і запропонував хазяїну зайти до стайні, щоб провідати коней.

— Поглянути треба. Коні чомусь хвилюються... Може, звірина якась ходить попід стайнею. Одного разу навіть ведмідь навідувався. Війна нікому не дає відпочинку, — із сумом промовив Самійло.

Зайшли у стайню, й Іван переконався, що коні всі на прив’язі. Він пройшовся по приміщенню і кожного погладив по крупові. Вони попрямували до хати з думкою про дивне поводження коней. Іван попередив Романа, щоб той не спав, прислухався до кожного шурхоту.

Ніч закінчилася без жодних пригод, і коли Іван прокинувся, Роман повідомив, що з кіньми все гаразд. Вийшли на подвір’я, стали обходити місцину поза клунею та стайнею і помітили сліди величезних лап, схожих на ведмедячі. Пройшли по слідах далі і побачили поламане гілля та розкидані дровини.

— Таки не брехав Самійло... Завівся неподалік від їхнього обійстя ведмідь-швендя, наробить лиха цієї зими, — із жалем промовив Іван.

Після вранішнього варива стали лаштуватися в дорогу, й Іван, покликавши Самійла, розрахувався з ним і занепокоєно зауважив:

— Не буде вам спокою... Робіть засідку на ведмедя. Був він і цієї ночі.

Самійло погодився з Іваном, приязно промовив:

— А ти козак без промаху, коней у тебе не поцупиш... Буде нагода — завжди раді!

Через два дні важкого переходу зупинилися на ночівлю у Сквирі. Тут уже відчувався козацький лад... Мандрівники стали натрапляти на козацькі роз’їзди, а люди у містечках, не боячись, пускали до хати.

Одного дня, під вечір, побачили білі маківки монастирів і церков міста Білої Церкви і радісно стали викрикувати подяки Богові, бо ж зглянувся на них після поневірянь на довгому шляху. Зупинилися на ночівлю на облаштованому подвір’ї для подорожніх. Там уже стояли декілька возів, побіля яких метушилися парубки. Іван попрямував до великої господи, зайшовши, перехрестився і звернувся з проханням прийняти їх на нічний постій. Через якийсь час усе було домовлено, і задоволений Іван поспішив оголосити про це своїм попутникам. Після вечері Рада з Романом підійшли до Івана. Не дивлячись у вічі, жінка промовила:

— Любі мої, вибачте нам... Ми далі не поїдемо, тут пустимо коріння... Від добра не тікають, а ця місцина нам до душі...

Іван і його дружина розгублено дивилися, не могли вимовити у відповідь жодного слова. Нарешті Марійка мовчки кинулася на груди Раді і заплакала. Іван, опанувавши себе, ледь чутно промовив:

— Друзі мої, залишайтеся! Тут уже й до Самарщини недалеко... Козацький край зустріне нас!

Катеринка, почувши розмови дорослих, обняла Марію. Так усі стояли, поки не наплакались, і тільки тоді стали потроху обговорювати подальші дії. Марійка погукала Раду. Вони вийшли з господи і про щось тихо гомоніли. Зрештою Рада сказала, що ранок завжди мудріший, і всі вляглися спати.

Уранці вже не було коли лити сльози, і навіть Катеринка тільки горнулася до Марії та запитувала:

— Марійко, а по весні ви приїдете до нас? Ми тут житимемо недалечко...

Молода жінка всміхалася і обіцяла приїхати. Підійшов Іван і, взявши Катеринку на руки, підкинув її, а потім поцілував... Усі зрозуміли, що час вирушати в дорогу. Рада тицяла в руки Марійці якісь гостинці, а Роман дав Іванові добрячого ножа, зробленого з польської шаблі.

— Щасливої вам дороги і Бог у поміч, — промовила на прощання Рада, а потім повернулася до Івана і якось загадково додала: — А ти, чоловіче, бережи свою жінку!