Розділ «Далека дорога »

— Згоден... Добрий розрахунок. Виводь!

У Івана від тих слів аж серце закалатало в грудях. Він відмотав повід і відразу відчув силу та норов молодого жеребця.

— Не хвилюйся... Він уже об’їжджений. Майже рік його впрягаю до воза. Добрий кінь!.. — сказав чоловік і, погладивши чотириногого по шиї, заспокоїв його, а потім невесело промовив: — Продав тебе гарним людям. Служи їм... Прощавай!

Іван, не гаючи часу, повів Срібка, так він його назвав подумки, тільки-но побачив у стайні. Коли вийшли з двору, кінь став мотатися з боку в бік, але, відчувши сильну руку свого нового господаря, умиротворено пішов з ним. Назустріч поспішала Марія. Підбігши, радісно вигукнула:

— Слава богу, є інший кінь, а наш Силко лежить ледве живий, ми всі плачемо над ним... А люди вже поїхали далі.

Іван підійшов до своїх, що були біля хворого коня, і, присівши на коліна, погладив та став говорити з ним:

— Пробач нас, Силку... Ми тебе не забудемо...

Силко якось дивно поглядав на іншого коня, і з його ока стали котитися сльози, а потім, стрепехнувши ногами, він бездиханно застиг.

Після цього жалісливого видовища нікому вже не хотілося їсти, і Іван, сівши на Гнідка, поїхав до містечка. Він верхи заїхав до подвір’я колишнього господаря Срібка і, нахилившись, постукав у віконце. Швидко вийшов з хатинки господар і стривожено запитав:

— Щось не так, пане? Чому ви повернулися?

Іван спішився і розповів господарю про долю Силка та намовляв його, щоб, доки не захолов кінь, вжити на м’ясо.

— Пане, зробіть це... Він не здох, а скінчився від виливу крові... А залишити його — так вовки за ніч пошматують. Хай ще буде з нього користь, — умовляв Іван господаря, і той згодився, сказав, що приїде туди зі своїм сусідом.

Прибувши до своїх, Іван суворо наказав усім пообідати варивом та швидше рушати далі.

Після швидкої трапези запряг у віз коня. Оголосив усім, що його звати Срібком, а коли вдалині показався віз, що поспішав до їхнього постою, крикнув Романові, що час вирушати. Срібко, ніби відчуваючи провину перед попередником, старанно тягнув воза з мовчазними мандрівниками.

Під вечір вирішили зупинитися на відпочинок біля ошатного містечка і, заїхавши в нього, побачили безліч слідів від возів, що вели на велике подвір’я. Роман звернув туди, і вони зупинилися біля чималенької хати, що ділилася на людську половину та стайню. Іван хутко постукав у двері і, коли звідти почувся голос, став прохати, щоб їх пустили на ночівлю.

— А платню маєте? — запитали з хати.

Коли Іван відповів, що вони заплатять за нічліг, двері відчинились, і господар з двома хлопцями кинулися розпрягати коней і завели їх до стайні.

— Беріть речі... У нашому селі злодіїв немає, але зараз по шляху всякі заброди ходять, — пояснював господар, якого звали Самійлом, і став допомагати Марійці з Іваном переносити торби до хати.

Швидко влаштувалися, і всі мандрівники із задоволенням зняли з себе одяг і чоботи. Хазяйка кинулася в сіни вимивати чоботи та ще й гримнула на хлопців, щоб добре приглянули за кіньми. У печі вже стояв величенький казан, в якому мліла каша. Марійка і Рада, пошептавшись із Одаркою, так звали господарочку, пішли за ширму митися після мандрівки.

Незабаром усі були налаштовані на вечерю в теплі та добрі, з часом їх стало хилити до сну. Першою заснула Катеринка, а Роман з Іваном, перемовившись між собою, вирішили спати по черзі. Господарі не дошкуляли ночувальникам розпитуваннями, бо ж у всіх було загальне горе — одні втікали від інших. Івана сон так і захоплював у свої обійми, проте він навчився і його піддурювати і, сидячи із заплющеними очима, не спав, бачив усе, а ще більше чув...