Розділ «Далека дорога »

— Романе, ти бачиш шлях? Щось мені твої кульбіти не подобаються!.. — прокричав Іван.

Зупинившись, він став ходити колами побіля возів, видивляючи вірний напрямок, проте ніяких прикмет наїждженого шляху не побачив.

Підійшов Роман і під лайку Ради на його адресу зізнався: дійсно, він помітив, як шлях став пропадати, але туман заважав добре все роздивитися. Прив’язавши їздового коня Силка до переднього воза, хлопці взяли зброю і відійшли подалі, пробуючи знайти шлях, але марно... Іван запропонував стояти на місці, доки не розвіється імла, і тоді вони зможуть визначитися з напрямком руху.

Розпалили багаття, і тепло трішки згладило гіркоту від невизначеності. Минув якийсь час, а імла все не розсіювалася. Доки чекали погідної години, підкріпилися салом із загребами, а тоді, боячись, що їх тут застане ніч, вирушили далі.

Зупинилися перед якоюсь малою річкою, вкритою кригою, і Іван з Романом, розійшовшись в обидва боки, ніяких слідів перевозу не знайшли. Стали готувати вози до переходу по льоду, а Роман, узявши палицю, пішов визначати товщину криги. Повернувся задоволений, бо, на його думку, крига мала витримати вагу воза. Стали заводити перший віз. Позабирали з нього теплі речі, харчі і, доточивши повід мотузкою, видовжили його сажнів до десяти. Роман, покрикуючи на коня, ішов збоку, і віз потихеньку котився на протилежний бік річки. Кінь ступив на берег і жваво витяг віз на сушу.

Тепер настала черга переїхати своїм возом Іванові з Марією, і хлопці швидко перенесли все необхідне на віз до Романа. Він узявся переправити і другий віз. Усе йшло добре, та неподалік від берега крига тріснула. Віз шубовснув у воду, і коник Силко намагався його витягти. Під ударами копит крига також провалилася, і кінь майже під черево опинився у воді. Як Роман не намагався його підстьобувати, але Силко вибився із сил, стояв у воді, опустивши голову, і хропів, неначе прощався з життям. Облишили думку, що Силко витягне віз, і Роман, узявши ще одну мотузку, прив’язав один кінець до свого воза, а другий — за вузду Силка, і вже у дві кінських сили стали витягувати застряглий віз.

Силко, відчувши, що його тягнуть із води, так забив копитами, кришачи кригу, що шматки розліталися навсібіч та ранили гомілки, але він усе ж таки вирвався на сушу, тягнучи підтоплений віз за собою.

Вода полилася з воза, і треба було швидко все перебирати. П’ятеро мандрівників кинулися розбирати мотлох, доки все не вкрилося крижаним коржем. Іван зрозумів, що зараз рушати далі не можна, ночівля буде побіля цієї злощасної річки. Поставили вози один за одним, трохи далі від берега річки, і всі кинулися шукати хмиз та гілляччя для вогнища. Ще й загородилися з усіх боків — на випадок якихось несподіванок.

Упоралися з усім уже в сутінках, і, доки Роман розпалював вогнище, Іван оглянув пошкоджені кригою гомілки ніг свого їздового коня Силка та, засмучений, підійшов до вогнища. Там усі грілися і варилася каша до вечері.

— От ми вже з Марійкою дісталися, куди хотіли... Наш Силко довго не протягне. Порізав себе кригою, гомілки треба в’язати, а то до ранку кров’ю стече... — повідомив Іван і попрохав Раду знайти якісь клапті, щоб перев’язати рани.

Вони разом із Романом швидко впоралися біля їздового коня, а він навіть не пручався, тільки сумно дивився на хлопців, котрі копошилися побіля його ніг. Зі спини Силка валила пара — чи то від тепла вогнища, чи то гарячка напала. Іван накинув на спину коня попону, а поруч простелили сухотрав’я — може, йому захочеться лягти вночі.

Першою бути на чатах визвалася Рада і почала своїм гучним голосом укладати всіх спати:

— Сьогодні всі гостюємо на нашому возі... Добре, що хтось один буде на чатах. От я пильнуватиму звечора!

Це трішки розвеселило всіх, і, коли розвішували мокре ганчір’я навпроти вогнища, вже кепкували з Ради, а Роман насмілився зауважити:

— Якщо Рада на чатах, ми мусимо всі спати аж до ранку!

Чоловіки нашвидкуруч збили ноші і перенесли по дві розігріті каменюки кожній родині під ноги, а Катеринка із задоволенням залізла під ліжник, запрошуючи всіх спати. Іван з Марією вмостилися головами до Романа та Катеринки і від перевтоми та приємного тепла, що обігрівало ноги, швидко поснули. Коли прийшла черга Івану палити вогнища та чатувати, він уже встиг добре відпочити і на дотик Романа відразу ж прокинувся.

Було видно, що заготовленого гілляччя не вистачить до настання світанку, й Іван із шаблею та пістолем на поясі став підрубувати підходяще дерево неподалік від постою. Коли почув побіля возів хропіння коней і їхню метушню, швидко підійшов до Гнідка і став його заспокоювати, але той весь час тіпав ногами та роздував ніздрі. Іван нічого не відчував, і йому була незрозумілою поведінка коня, та тієї ж миті він почув неподалік рохкання. Відразу збагнув, що справи кепські. Неподалік, можливо, очікує слушної нагоди, щоб напасти, зграя диких свиней. Він швидко підійшов до воза і підняв усіх на ноги. Цього разу непроханих гостей злякалася навіть Рада, схвильовано промовила:

— Дайте і нам з Марією пістолі, ми не промахнемося!

Іван, тримаючи в одній руці пістоль, став підтягувати до вогнища залишки гілляччя, і, коли вогонь охопив його, стало світліше і не так лячно. Тепер уже вони з Романом, зібравши рештки гілляччя, кинули його до одного вогнища. Нарешті і коні заспокоїлись, але горіти було більше нічому. Проте чоловіки за цей час дорубали дерево і, відсікши гілки, притягли його і поклали у вогнище. Зломлена сосна швидко запалала, і тепер уже Марійка радісно закричала:

— Тепер вам дзуськи, тварюки ікласті! Ми вас не боїмося!