Розділ «Дзвонили дзвони »

Парубоцький почет ще не дійшов до церкви, як із різних боків до них підлетіло майже два десятки яскраво одягнених вершників з уквітчаними стрічками вуздечками та стременами. Вони стишили ходу коней і по обидва боки стали супроводжувати молодого з боярами, які йшли пішим ходом, а частина супроводжувала молоду зі старшими дружками.

Закалатали церковні дзвони, у повітря піднялися птахи, які до цього часу спостерігали за цим дійством, і над усім Шаргородом залунав голосистий божественний передзвін, оповіщаючи всіх жителів про єднання двох душ — Олександра та Софії. Звідусіль до церкви стали збиратись люди: хто поспішав шляхом, а хто біг навпрошки по білій сніговій ковдрі, боячись прогавити щось незвичайне. Побіля церкви Санько з боярами зупинились, і всі шанобливо осінили себе хресним знаменням. Підоспів почет молодої, і вони також, щиросердно помолившись, підвели Софійку до Санька, а той, злегка вклонившись до всіх, узяв під руку наречену, і в супроводі старшого боярина Владислава і дружки Ярини вони підійшли до притвору церкви, де на них чекав отець Фрол.

Передзвін не втихав, і люди стояли перед храмом, із хвилюванням слухаючи ці чарівні звуки. Навіть дітлахи перестали сновигати поміж дорослими і, задерши голови на дзвіницю, дивились, як вправно орудує мотузками дзвонар. Нарешті закінчився передзвін і останній могутній розкотистий голос великого дзвона полетів у далечину як провісник початку таїнства вінчання.

Із відчинених дверей церкви долинав голос священика, і церковний хор виводив благочестивими голосами: «...Лишить муж батька і матір свою і приліпиться до жони своєї, та будуть двоє яко одним... Господи Боже, славою і честію вінчай...» Люди, обступивши притвор церкви, молилися та переспівували хором, а у декого на очах з’явилися сльози: давно після спустошення їхнього краю так величаво не вінчалися молоді...

Ядвіга стояла неподалік від притвору зі своїми родичками, міцно тримаючи вузлик із житнім збіжжям, і сльози самоплинно стікали з її очей. Радість за єдину донечку змінювалась смутком за чоловіком — хай би поглянув батько, як його донька виходить у замужжя та з яким почтом. Нарешті голоси у церкві стихли, і з неї вже стали виходити молоді — муж та жона. Ядвіга ледве не загубилася поміж людей, які прилинули до притвору, бо кожному хотілося побачити вроду молодої та якого вона має мужа.

Вона своєчасно протиснулася поближче до молодих, бо вже побачила, як розгублено видивлялася її Софійка, очікуючи посипання житом та материнського благословення на щасливу долю. Родички розштовхали людей, які заступали молодих, і мати старанно стала посипати житом та примовляти: «Дай боже вам скільки літ прожити, як у мене в пелені жита, а щасливих днів, яку полі колосків, та багато діточок, як на небі зірочок!» Знову почувся передзвін, і молоді, тричі чемно вклонившись матері та людям навкруги, пішли вперед поміж живого переходу.

Санько отямився, коли вже йшли із Софією, міцно взявшись за руки, а навкруги лунали привітання та побажання жити в любові та злагоді хоч сто років.

Далеченько відійшли від церкви і зупинилися, коли людей побіля них уже поменшало, Санько повернувся до бояр та запросив їх пригоститися, а Софія вигукнула до своїх дружок:

— Ходімо, дівчата, пригощати будемо вас за турботу вашу!

Підійшли до свого двору, а тут уже стояли люди, і Санько упізнав серед них Еффу. Підійшовши ближче, вони вклонилися гостям.

А через три медових дні Санько раніше, ніж зазвичай, тихо піднявся з сімейного ложа і, за козацьким звичаєм, спочатку пішов до свого Воронька, потім перевірив зброю. Після сніданку виїхав у напрямку фортеці...