Розділ «Дзвонили дзвони »

Скоренько обоє щасливих молодят зібралися та подалися до Яринки по білому скриплячому снігу, на якому де-не-де виднілися відбитки людських та кінських слідів.

Яринка зустріла їх у своєму дворі.

— А я заходилася сніг прибирати... За мною вирвався з хати кіт Васько та й ліг біля дверей, а потім давай себе вмивати лапами! Цілий ранок красу наводив. Я відчувала — відвідини будуть, — весело примовляла Яринка.

Софійка прилинула до подруги і, не стримуючи сліз, сказала:

— З радощів прийшли до тебе, Яринко... Вінчатися будемо. Хотіла б я тебе бачити старшою дружкою.

Яринка від несподіванки відповіла не відразу, а потім, немовби отямившись, з радістю погодилася:

— Звичайно, Софійко. Я хоч зараз буду в тебе за старшу. Ти моя найліпша подруга!

І вони, обнявшись, стояли, а в обох з очей лилися дівочі сльози від невідворотності долі.

Зайшли в хатину, де було чималенько люду. З печі виглядали підлітки, а з-поза ширми виглянула старенька бабця і, привітавшись із молодими, заховалася.

Санько ще жодного разу не бував у цій хатині, тож із цікавістю розглядався навколо. Дві подруги, усамітнившись у дальньому закутку, стали енергійно про щось перешіптуватися. Мати Яринки присіла поряд із Саньком і стала розпитувати про Тхне життя-буття, цікавилася, коли обвінчаються. Дівчата не могли наговоритися, ідо Санька з печі вже позлазили дітлахи, осмілівши, повсідалися коло нього, а найменший, Стефаник, нахиливши голову, шепелявим голосочком попросив:

— Дядьку, кось-кось...

Козак посадив його на ногу і став гойдати — на радість не тільки малому, а й усім присутнім. І дітлахи вже сміливо доторкувалися до його шаблі та приміряли кучму.

Хоч як не гримала на дітлахів Яринчина мати, та вони «прилипли» до Санька. Дива та й годі!.. І коли дівчата, про все домовившись, піднялися з лави та стали прощатися, Санько з полегшенням зітхнув.

Яринка вийшла з ними на вулицю, щоб провести. Сяюча Софійка подала Санькові руку, і вони заспішили до хати.

Перед Водохрещем молоді, а з ними і Ядвіга говіли, приймаючи разом святе причастя, щоб уже опісля великого свята Водохреща обвінчатися молодим. Вечорами Софійка відправляла Санька у свій куток, де він готував нову збрую для Воронька та шив гарні чобітки для коханої. Мати із Софійкою передивлялися посаг нареченої і готували весільну сукню та прикраси. Дні швидко пролітали, і після Водохреща їм не було коли й угору глянути. Наближався жаданий час у житті Санька та Софійки.

У першу неділю після свята Богоявления всі піднялися з постелі ще задовго до сходу сонця, і Санько, впоравши Воронька, зібрався йти до весільного боярина Владислава Просяного.

— Софійко, зіронько моя, чекаю тебе в церкві після утрені на вінчання, — лагідно промовив Санько і, поцілувавши її, подався з хати.

У призначений час Санько в супроводі старшого боярина Владислава та ще двох парубків у гарному настрої йшов до церкви. День видався погідним та морозяним, під чоботами хлопців поскрипував ледь-ледь притоптаний сніг. Зимове сонечко, хоч і без тепла, але ласкаво осявало знаменний день. Багато людей не стали розходитися по домівках опісля утрені, а з цікавістю чекали обряду вінчання. Усюдисущі малолітні хлопчаки вже бігли навперейми весільному почту та кидались сніжками, примовляючи:

— Що то за жених оцей — без коня і без грошей?

Сніжки не долітали до весільного почту, але дітвора всім набридла, і один парубок відігнав юрбу дітлахів подалі, а ті подалися попереду до церкви. Позаду весільного почту жениха показався супровід молодої, який здалеку на білому снігу видавався неймовірно гарним та яскравим. Софійку почтом вели близько десяти дружок, і дітвора прожогом кинулась зустрічати наречену.