Розділ «Святки »

Даринка, впоравшись із роботою, хутенько впорядкувала себе і поспішила на вечорниці в умовне місце, а там буде і її (подумки вже так його називала) Андрійко. Тільки повернула до пагорба, як побачила здалеку Андрія, що прямував їй назустріч.

Хлопець йшов до неї легкою ходою, і Даринці здалося, що він ледве торкається землі, ніби злітає над нею. Вище середнього зросту, не худої статури, з добре поставленими широкими плечима, Андрій і здалеку виглядав досить міцним парубком. Ось уже вона бачить усміхнене лице, каштанове волосся, що спадає на чоло, сяючі сині очі випромінюють тепло та чистоту безмежного неба. Прямий, з ледве помітною горбинкою ніс надавав його обличчю мужності та впевненості. Доповнювало це враження й ледь помітно роздвоєне підборіддя. І тільки чутливі губи якимсь незбагненним чином промовляли про його ніжність та красу душі.

А ось і вона, його русокоса Даринка... Серце ладне було вискочити і летіти до неї. Андрій обійняв її, і дівчина відчула міцність і силу м’язів його рук та плечей. Він з легкістю підняв її на руках і, обкрутившись декілька разів, обережно поставив на місце, легенько та ніжно поцілував її долоні. А тоді вони неспішно пішли до гурту, тримаючись міцно за руки.

Тут уже встиг зібратися добрий гурт. Цього вечора дівчата збиралися плести вінки, щоб на Клечальну неділю можна було дізнатися про майбутнє своїх рідних, жениха впізнати. Усі стали дружно збирати різнотрав’я та квіти для віночків, у які потім зав’ють берези чи тополі.

Хлопці зібралися окремим гуртом, розпалили вогнище. За старим звичаєм на вогнищі підсмажували сало. Хтось приніс стару чавунну пательню, то хлопці заходилися готувати яєчню. Розмови були здебільшого про те, що Самарська паланка підпала під Польщу, про розгул татарських грабіжників та зазіхання Московії на Лівобережжя. Усі відчували, що отаке безтурботне життя може скоро закінчитися, бо надходять вже такі часи, що доведеться брати шаблі в руки і продовжувати боротьбу, як це робили батьки й діди.

Стали згадувати різні історії про козацькі пригоди, про характерників-козаків, яких кулі не брали. От Грицько і розповів, що його батько знав двох таких диваків, які могли вдвох бігти, перевертаючись і міняючись місцями, просто на постріли. Козаки добігали до залеглих ворогів і відрубували їм голови. Дуже боялися їх татари, а коли дізнавалися, що в сотні козаків є ці вояки, то й тисяча не хотіла з ними воювати, зникали чимдуж у степу.

Ось уже дівчата завили свої вінки-примітки на деревах. Усі посідали в колота стали пригощатися тим, що було принесене. Тут хлопцям і стали розповідати, хто з ким покумувався через вінок. Даринка, звісно, вибрала собі за куму Орисю. Обидві вже начебто чимось зріднені, тож не відходили одна від одної і весело сміялися. Притомившись від багатоголосих веселощів, четверо молодих закоханих пішли прогулятися понад річкою. Птаство з цього краю ярка змагалося у співі, особливо солов’ї, друзі закоханих. Як було їм затишної безтурботно вчотирьох...

Не відчуваючи сорому, Даринка пригорнулася до Андрієвого плеча, а Орися — до Тимоша. Дівчата покірно слухали небилиці хлопців, що розповідали їм поспіхом один поперед одного. Коли розходилися, домовилися у суботу раненько піти разом до лісу — за клечанням.

Андрій схопився в суботу відразу ж після сходу сонця і, нашвидкуруч причепурившись, помчав до Тимоша, де було призначено збір. Окрім них до перелісків уже потягнулися ІНШІ люди. Без зайвих розмов четвірка друзів також попрямувала до переліску. Хлопці виламували густе гілляччя з дубків, лип, осики, а дівчата зв’язували їх мотузками, ділячи на чотирьох. Потім заходилися рвати васильки, полин, деревій, мати-й-мачуху... Обов’язково у кожну зв’язку клали материнку. Руки у всіх так просякли трав’яним духом, що Андрій не витримав і став цілувати Даринчині долоні, а вона як зачарована стояла і дивилась на нього...

Так завантажилися, що дівчатам не під силу було нести клечання до дворів. Хлопці прийшли на допомогу. Несли в’язанки самі, перекинувши через плечі, а дівчата йшли поряд і радували їх своїм сміхом та щебетливими голосочками. У кінці переліску захотілося перепочити, і хлопці попадали на спини, не знімаючи своєї ноші з плечей. Даринка присіла біля Андрія і хустинкою витерла краплини поту з його чола та верхньої губи. Андрій, не витримавши такої ласки до нього, знову почав крадькома цілувати вправні пальчики своєї коханої.

Нарешті дісталися до Даринчиного хутірця. Андрій скинув половину ноші у дворі і квапливо поспішив до себе, ніби боявся потрапити на очі комусь із рідних Даринки.

Увечері, ще задовго до заходу сонця, гурти молоді збиралися побіля майдану і готувалися до вечорниць. Друзі також не забарились і вже разом з Іваном та Грицьком розпалювали багаття та розстилали рядно, щоб пригостити всіх, хто підійде до їхнього вогнища. Коли набрався гурт, піднялися по черзі Іван та Грицько і за звичаєм запропонували пом’янути загиблих во славу землі своєї. Гуртом повечеряли по-похідному і дружно пішли до загального гурту молоді. Там уже співали, а дехто й підтанцьовував під звуки кобзи, баса та свистуна.

Незважаючи на святу неділю, усі в хаті Підлужних встали раненько і кожен порався по своїй роботі. Ще не дзвонилося до церкви, проте всі були вже у святковому одязі і благоговійно чекали перших дзвонів, щоб іти на богослужіння. У хаті було затишно, зелено і пахло всіма травами, які росли на цій землі. Перед іконами, на покуті, стояли горщики з різнотрав’ям, і запалена лампадка ледве пробивалася своїм світлом до людських очей. У кутку стояла величенька гілка клена, а долівка вся вкрита шаром зеленої трави, серед якої срібліє полин, — він має оберігати дім від чародійства.

І от уже вдарив перший дзвін. Сім’я, помолившись перед образами, стала виходити з хати. Було видно, як звідусіль до церкви йшли люди, одягнені у найкраще своє вбрання. Біліли сорочки чоловіків старшого покоління, що гармоніювали з довгими білими свитками та намітками на головах у заміжніх жінок. Вони йшли впевненою та поважною ходою, і на обличчях їхніх був вираз радості та набожності. Одними з перших біля церкви були діти та молодь. Лаштували осторонь високу тичку, увиту квітами та зеленим клечанням, та ставили навколо неї гілки з клена, берези, липи і дуба.

Після священного дійства та молитов пройшли хресним ходом до ближніх криниць і посвятили їх свяченою водою. Після цього священик святив усе, в чому прихожани мали треби. У цей день багато люду освячувало свої житла, господарські будівлі, домашні криниці.

Молодь, дітлахи і ті, хто не так давно узяв шлюб, гуляли поряд із церквою побіля виклечаної високої тички. Узявшись за руки, водили хороводи, співали, танцювали, бо сюди також прийшло чимало музик. Свято до пізньої ночі при запалених вогнищах вирувало майже безперестанку. Тільки-но почало темніти, як Андрій з Дариною пішли шукати для себе затишне місце, щоб хоч сьогодні усамітнитися і подовше помилуватися одне одним. Андрій, ідучи, щось розповідав і розмахував руками, а Даринка раз у раз загадково дивилася в його бік, уже вкотре милуючись ним.

Вибравши затишне місце, де ледве чутним був людський гомін, молоді люди поринули у царство запахів польових квітів і трав, у щебетання птахів. Дарина пригорнулась до Андрієвих грудей, і тіло його затремтіло у відчутті чогось незбагненного, що мало трапитися сьогодні. Він обійняв її тремтливий гнучкий стан і прихилив дівчину до себе. Даринка, злегка пручаючись, пригорнулася до нього всім тілом. Раптом у неї вирвалося... Здавалося, що ці слова линуть з глибини її тремтливої душі:

— Коханий Андрію, коханий...

Хлопець нічого не зміг відповісти, а тільки стояв як зачарований, дивився на її вуста, що так хотіли поцілунку. Андрій ласкаво доторкнувся до її ніжних дівочих вуст своїми губами і завмер від невиразної радості та щастя, які відчув від її цнотливо-пекучих вуст.

У перші хвилини вони не розуміли, хто кого цілує і обіймає, а отямившись, з любов’ю цілували одне одного і повторювали одне слово: «Кохаю, кохаю, кохаю!» Зрозуміли, що вже час йти по домівках, повз притихлі голоси тих, хто ще мав бажання гуляти, і Андрій неохоче повів Даринку попід Тимошевою горою.