Розділ «Попіл сподівань »

— Добре, Павле, тільки дай мені відповідь: зуміємо ми повилазити звідси через цей лаз? — нервово запитав Макар.

— Вилізуть тільки сухорляві, а хто гладкий, то там і залишиться... — тихо відповів Павло.

Пилипенко на мить замислився, а потім сказав, як відрубав:

— Усі сухоребрі полізуть, хто худіший — попереду будуть, а як виберетеся назовні, потайком чекайте один одного, а тоді — гуртом до хатинки та звільняйте ляду!

Роздумувати не було коли, і Павло крикнув друзям:

— Андрію, Іване, чекайте на нас! Ми вас звільнимо!

Після цього він знову прослизнув у дірку.

За Павлом пішло п’ятеро козаків. Вони один за одним хутко зникали в отворі.

Четверо козаків на чолі з Макаром сиділи біля дошки, що підпирала ляду до льоху, і чекали. Гуркоту згори вже не було чути, але в льох набиралося все більше диму, і Макар наказав хлопцям дихати тільки через мокре ганчір’я. Згори почулися якісь голоси та ляскіт пострілів. Андрій з Іваном стали стукати жердинами побіля ляди і почули у відповідь постукування по настилу льоху.

— Десятнику Макаре, хлопці, нам відповідають! — радісно закричав Іван і заходився частіше стукати в настил.

Усі приготували зброю, бо невідомо було, хто відчинить. Та от згори почувся голос Павла Години:

— Тримайтеся! Ми вже відтягли гарячі головешки. Зараз бийте знизу по ляді!

Андрій з Іваном дружно вдарили по ляді, що миттєво відлетіла з отвору, і вони побачили чорне від сажі, але радісне обличчя Павла, який простягав руку. По приставленій дошці хлопці підіймалися нагору, а тут їм подавали руки. Дуже швидко всі п’ятеро побачили світ Божий. Вони стояли на згарищі, а по боках ще палали та диміли залишки їхнього колишнього прихистку.

— Пане десятнику, тут ще шастають жовніри. Ми з ними стикнулися, щоб вас визволити... Та от загинув Трохим... — поспішив розповісти Павло.

— Добрий козак був Трохим, звитяжець і рубака... Як це він не вберігся? — невесело запитав Макар Пилипенко.

— Ми як добивалися сюди, він трьох поклав, а четвертий всадив у нього кулю. Та ми й того поклали... — промовив Павло.

Треба було займати зручні місця для захисту, бо зараз незрозуміло було, хто перемагав. Утікали жовніри, а незабаром козаки відступали... Макар вирішив підійти поближче до своїх. Забравши мертвого Трохима, козаки стали обережно відходити від міста. Павло тримався поряд із друзями та був такий радий, ніби йшов не з нічної сутички, а з вечорниць. Підлужний не витримав і зі сміхом звернувся до нього:

— Павле, ти що, вже свою хоробрість втратив, коли тулишся побіля нас? Ми й так тебе захищатимемо... Ти ж наш рятівник!

Але тулитися один до одного доводилося всім, бо вже недалечко від них козаки гнали до міста жовнірів, що відступали. Проте бажання воювати не було ні в тих, ні в інших, і десятка Макара мовчки споглядала, як рятували своє життя втечею беззбройні жовніри. Лише Павло Година не витримав і, коли вже з’явилися свої, зауважив:

— А вони також добре бігають! Не гірше від нас! — І всі стали реготати та нахвалювати Павла, сьогоднішнього звитяжця та рятівника.