Розділ «Попіл сподівань »

Підлужний відповз від Івана кроків на десять і махнув рукою — мовляв, готовий. Зараз же перші стріли полетіли у ворогів. У польському загоні не зрозуміли, звідкіля летять стріли, а коли жовніри, які дрімали, стали підхоплюватися із землі, то поверталися спинами до друзів і стріляли навмання. Цим скористалися друзі. Уже більше десяти поляків завалилися на землю, а хлопці продовжували вражати їх смертоносними стрілами.

На гамір стали збігатися жовніри з усіх боків, і хлопці помічали, як багато з них, ще добігши до місця сутички, падали, вражені стрілами, пущеними з чиїхось луків.

— Тримайся, Андрію, — закричав Яровий. — Наші підтримали, б’ють збоку...

Та Підлужний уже й сам бачив, як падали по два-три жовніри нараз, і закричав:

— Добре б’ють, а у нас уже стріли закінчуються... Щодалі?..

— Давай, Андрію, будемо пробиватися до своїх, а то жовнірів суне сюди, як хмара мух! — запропонував Іван.

Друзі піднялися із землі і побігли з оголеними шаблями у бік засідки своєї десятки, волаючи на ходу:

— Макаре, це ми!.. Ми до вас!

Там їх почули, і тієї ж миті пролунав голос Павла Години:

— Хлопці, скоріше!.. Будемо відходити!

Через мить Підлужний уже побачив Павла та решту хлопців із десятки. Вони вже збиралися до відступу, бо майже в усіх сагайдаки були порожніми.

Позаду в десятки Макара Пилипенка стояла якась хатина, і козаки щодуху помчали туди, а переслідувачі не жаліли запалів, стріляли їм у спину. На щастя, всі без поранень зуміли добігти до тієї хатини і зачинили двері, та ще й підперли важкими діжками. Макар наказав усім зайняти під оборону всі отвори, і козаки швидко пристосувалися до захисту хатини, яка стала їхнім прихистком.

Четвірка друзів розташувалася побіля дверей, а решта познаходили дошки і розмістилися з пістолями напоготові... Кулі, залітаючи у розбиті вікна, гуділи по хатині, мов джмелі, і чвакали об внутрішні стіни. Козаки лазили на колінах, аби їх не дістали сліпі кулі.

— Не виставляйте голови у дірки, бісові діти! Хочете в голові дірку мати? Не паліть абияк! — кричав Макар Пилипенко занадто гарячим.

Козаки вгомонились і лежали, попритулявшись до стін хатини. Коли голоси жовнірів лунали майже побіля стін, Макар дозволяв виставляти руку і палити з пістоля навмання. Це стримувало напади поляків, але пізніше козаки почули, що біля хижі гупали головешки смолоскипів, і всередину стали потрапляти дим та сморід від палаючого дерева та смоли.

— Хлопці, засмажать нас, як ховрашків! Шукайте лаз! Можливо, тут є льох! — вигукнув Макар, і всі стали шукати рятівну ляду до льоху.

Тим часом багато козаків уже заходилися кашлем. Це почули поляки, і крики радощів лунали звідусіль: «Ходь до мне, холопе! Легше буде від моєї шаблі!»

Нарешті хтось із козаків закричав:

— Десятнику Макаре, хлопці, тут лаз! Треба звільнити хід до льоху!

І всі кинулися на голос товариша.