Розділ «Попіл сподівань »

Андрій з Іваном, розпластавшись на долівці, пильнували вхід до хатини, але ніхто з поляків не добивався у двері. Хлопці поповзом дісталися в куток, де вже зібрались майже всі козаки з десятки. Почули голос Макара Пилипенка:

— Ану, хто найбільш худий, першим залазь у льох. Ми тобі приготуємо світоч. Швиденько роздивись, чи зможемо схоронитися!

У лаз спустився хтось із козаків. Нагорі швидко приготували світоч та подали вниз, і коли той узяв, почули впевнений голос:

— Залазьте сюди! Тут камінні стіни, всі розмістимося!

Козаки стали по черзі спускатися, а всередині хижі було вже нічим і дихати. Тоді Макар Пилипенко крикнув:

— Мочіть ганчір’я і закривайте обличчя!

Усі, хто ще залишався нагорі, шматували на собі одяг і намочували його, хто чим міг. У кого не було води, змочували своєю сечею. У хижі залишались троє разом з Макаром, і він гукнув у темряву:

— Андрію, Іване, де вас дідько носить? Швидше униз!.. Через вас і я тут околію!

Підлужний наблизився до лазу, що ледь підсвічувався знизу світочем, і, звісивши униз ноги, спустився у льох, підтриманий дужими руками товаришів. За ним з’явилися ноги Ярового, і його теж підхопили знизу.

— Пане Макаре, залазьте вже! Ви самі лишилися, — крикнув Іван, і десятник, опустивши ноги, вже стояв поряд із ними.

— Давайте шукати лаз! Може, тут є вихід... Як поміст загориться, то всі тут і лишимося! — швидко став розпоряджатися Макар Пилипенко.

Усі почали обшарювати стіни льоху та долівку, коли почувся голос Павла:

— Є тут якась дірка!.. Замала тільки! Я сюди пролізу, а що попереду — нічого не бачу!

— Тримай світоч та лізь, обдивляйся! — радісно закричав Макар, і всі стали підганяти Павла, щоб швидше розібрався з лазом.

Павла Годину майже силоміць просунули у ту дірку, і він зник. Було чути тільки якесь чортихання та шурхотіння, що долинали з отвору. Ляду до льоху підперли дошкою, і зверху майже не чули пострілів та тріскання палаючої хатини.

Усі завмерли в очікуванні повернення Павла, і навіть Макар Пилипенко не промовив з темряви жодного слова. У льосі вже зробилося досить спекотно від палаючої згори хижі, і запах горілого дерева дуже бентежив козаків. Уже було чути гуркіт колод, що падали на настил льоху, і серце Андрія завмирало від цього гуркоту. Подумки він умовляв Павла повернутися зі щасливою звісткою про вільний вихід на волю. Напруження в серцях козаків наростало, і коли зверху так грюкнуло, що і душа у п’яти втекла, всі завмерли.

У темряві почувся чийсь несміливий голос:

— Хлопці, будемо прощатися, чи як?..

Але всі мовчали, сподіваючись на повернення Павла Години, а можливо, на те, що настил льоху не прогорить. Тут з отвору почувся голос Павла, і хлопці, схопивши його за плечі, витягнули назовні.

— Пане десятнику, був я нагорі і бачив, що хатина ця згоріла і завалилася. Та наші вже добре пруть на ляхів, вони тікають звідси... — швидко став доповідати Година, запинаючись через слово.