Розділ 70. Царювання Давида

В полоні таких думок Давид повертався до палацу, щоб “поблагословити свій дім”. Але там знайшлася особа, котра спостерігала за сценами радості з почуттями, протилежними тим, які хвилювали серце Давида. “Коли Господній Ковчег входив у Давидове місто, то Мелхола, Саулова дочка, дивилась у вікно і побачила царя Давида, котрий танцював і скакав перед Господом. І вона зневажила його у своєму серці”. Сповнена гніву, ледве дочекавшись повернення Давида, Мелхола вийшла йому назустріч, і у відповідь на його люб'язне привітання спрямувала на нього потік колючих слів. Її мова відзначалася гострою та їдкою іронією: “Який же славний був сьогодні Ізраїлів цар, що світив оголеним тілом на очах служниць та своїх рабів, як це зробив би який-небудь гульвіса!”

Давид, розуміючи, що цими словами Мелхола зневажає та ганьбить Боже служіння, суворо відповів: “Перед Господом, Котрий вибрав мене понад твоїм батьком та над усією його родиною і наказав мені бути володарем над Господнім народом, над Ізраїлем, — буду веселитися перед Господом. І принижуся ще більше від цього; буду принижений у твоїх очах, але перед невільницями, про яких ти говорила, — я буду вшанований”. До докору Давида Господь додав і Свій; через гордість і зарозумілість Мелхоли “не було у неї дитини аж до дня її смерті”.

Урочисті церемонії, якими супроводжувалося перенесення Ковчега, справили на ізраїльтян глибоке враження, викликавши значно більшу зацікавленість служінням у Святині та запаливши новою силою любов до Єгови. Давид докладав усіх зусиль, щоб ці почуття залишались тривалими. Спів псалмів став постійною частиною релігійного служіння. Давид складав псалми не лише для священиків, котрі виконували їх під час служіння у святині, але й для народу, — шоб вони співали їх, мандруючи перед щорічними святами до головного жертівника в Ізраїлі. Усі ці заходи справляли належний вплив на людей, сприяючи звільненню народу від ідолопоклонства. У багатьох навколишніх народів, які спостерігали за процвітанням Ізраїлю, складалося позитивне враження про Ізраїлевого Бога, Який здійснював великі діла для Свого народу.

Скинія, споруджена Мойсеєм, з усім її приладдям, яке мало відношення до служіння у Святині, за винятком Ковчега, усе ще знаходилось у Гів'ї. Давид планував зробити Єрусалим релігійним центром народу. Він спорудив для себе палац і вважав, що Божому Ковчегові не личить залишатись у наметі. Він вирішив побудувати для нього храм, який би своєю пишністю свідчив про те, що Ізраїль дорожить честю, виявленою до нього внаслідок постійної присутності Єгови — їхнього Царя. Поділившись своїм задумом з пророком Натаном, Давид отримав підбадьорливу відповідь: “Усе, що на серці у тебе, іди й зроби, бо Господь з тобою”.

Але тієї ж ночі Господь повідомив Натанові Своє повеління цареві. Давид був позбавлений переваги спорудити Божий дім, але йому було дане запевнення в божественній милості щодо нього, його нащадків та ізраїльського царства: “Так сказав Господь Саваот: Я взяв тебе з пасовиська, коли ходив ти за отарою, щоб ти став володарем над народом Моїм, над Ізраїлем. І був Я з тобою всюди, куди ти ходив. Я викорінював усіх ворогів твоїх з-перед тебе, і зробив великим ім'я твоє, як ім'я найбільших на землі. І призначив Я місце для народу Мого, Ізраїля, і він житиме на тому місці, і не зазнає тривоги, тому що беззаконники не будуть більше гнобити його, як раніше”.

Оскільки Давид бажав спорудити дім для Бога, йому була дана обітниця: “Господь звіщає тобі, що Він побудує тобі дім… Я поставлю після тебе потомство твоє… Він збудує дім імені Моєму, а Я зміцню престол його царства навіки”.

Було також вказано на причину, через яку Давид не міг побудувати храм: “Ти пролив багато крові, оскільки вів війни великі. Не збудуєш ти храму Моєму Імені… Ось народиться у тебе син, — він буде людиною мирною; і Я дам йому спокій від усіх ворогів його… бо Соломон (мирний) буде ім'я йому, і Я дам Ізраїлеві за його днів мир та спокій. Він збудує храм Моєму імені” (1 Хронік 22:8—10).

Хоча Давидові було відмовлено здійснити заповітну мрію його серця, він із вдячністю прийняв цю вістку: “Хто я, Господи Боже? — вигукнув він, — і що таке мій дім, що Ти привів мене сюди? Та й це ще видалось малим в очах Твоїх, Господи Боже; Ти поширив також обітниці Твої на дім Твого слуги у майбутньому” — і Давид поновив свій Заповіт з Богом.

Цар знав, що здійснення справи, яку він так бажав, принесла б честь його імені і прославила його правління, але він був готовий підкоритися Божій волі. Вдячність і покірність, з якою Давид прийняв відмову, рідко зустрічаються навіть серед християн сьогодні. Як же часто вже немолоді люди мріють вчинити щось велике, що вони носять у своєму серці, однак нездатні здійснити! Боже Провидіння може звертатись до них, як це було у випадку з Давидом, пояснюючи, що справа, яку вони так бажають здійснити, доручається іншим. Їхнім завданням є лише приготувати шлях для тих, хто виконає її. Але замість того, щоб із вдячністю підкоритися божественному повелінню, багато хто, почуваючи себе ображеними і знехтуваними, відступають, розмірковуючи: коли немає змоги здійснити бажану справу, тоді взагалі не треба робити нічого. Інші з відчайдушною рішучістю хапаються за роботу, якої не можуть виконати, і марно намагаються здійснити те, на що їм бракує і вміння, і здібностей, у той час як те, що вони могли б зробити, залишається занедбаним. Через відсутність такого мислення і послуху з їхнього боку, більш значуща робота зазнає перешкод або ж зводиться нанівець.

Давид, укладаючи колись союз з Йонатаном, обіцяв, що коли він забезпечить спокій від своїх ворогів, то виявить милість домові Саула. Дочекавшись миру, і, пам'ятаючи про свою обіцянку, цар запитав: “Чи є ще хтось, що залишився з Саулового дому? Я зроблю йому ласку заради Йонатана”. Йому доповіли про сина Йонатана — Мефівошета, що був кульгавий з дитинства. В той час як Саул зазнав поразки від филистимлян в Ізреельській долині, нянька, втікаючи з цією дитиною, випадково випустила хлопчика з рук; він упав і після цього залишився калікою на усе життя. Давид прикликав молодого чоловіка до царського двору і виявив до нього гостинність. Синові Йонатана були повернені володіння Саула для підтримки його родини, а сам Йонатанів син отримав право бути постійним гостем царя, щодня споживаючи їжу за царським столом. Наслухавшись наклепів ворогів Давида, Мефівошет ставився до нього з великою упередженістю, як до узурпатора, але великодушність царя та люб'язний прийом, а також його незмінна доброта полонили серце юнака; він полюбив Давида і, подібно до свого батька Йонатана, поєднав свої інтереси з інтересами вибраного Богом царя.

Після того як Давид утвердився на престолі Ізраїлю, народ довгий час насолоджувався миром. Навколишні народи, зауважуючи силу та єдність царства, вважали доцільним стримуватись від відкритої ворожнечі. І Давид, зайнявшись організацією та благоустроєм свого царства, відпочивав від загарбницьких війн. Однак він змушений був розпочати війну зі старими ворогами Ізраїлю — филистимлянами та моавітянами — і, отримавши перемогу, змусив їх платити йому данину.

Згодом проти Давидового царства повстала велика коаліція язичницьких народів; це стало причиною подальших воєн і перемог, якими відзначилось його царювання, а також сприяло зміцненню могутності Давида. Він жодним чином не дав приводу для утворення цього ворожого союзу, який був викликаний заздрощами перед зростанням його царської могутності. Зокрема, виникненню такого союзу сприяли ще й інші обставини.

До Єрусалима дійшли чутки про смерть Нахаша — аммонітського царя, який виявив милість до Давида, коли той рятувався від гніву Саула. Бажаючи висловити свою вдячність за доброту, виявлену до нього в час лиха, Давид відправив послів зі словами співчуття Гануну — синові та спадкоємцю аммонітського царя. І сказав Давид: “Зроблю я ласку Ганунові, Нахашевому синові, як батько його зробив колись благодіяння мені”.

Але люб'язний вчинок Давида був неправильно витлумачений. Аммонітяни ненавиділи правдивого Бога і залишалися лютими ворогами Ізраїлю. Удавана доброта Нахаша щодо Давида пояснювалася лише ненавистю до Саула — ізраїльського царя. Отож, Послання Давида було фальшиво витлумачене радниками Гануна.

Вони сказали до свого володаря Гануна: “Невже ти гадаєш, що Давид вшановує батька твого тим, що послав тобі потішителів? Хіба ж не тому Давид послав до тебе своїх слуг, щоб оглянути і розвідати місто, а потім зруйнувати його?” Саме через пораду своїх прибічників, півстоліття тому, Нахаш поставив жорстоку умову мешканцям Явеша Гілеадського, котрі під час облоги аммонітянами просили миру. Нахаш зажадав виколоти кожному з них праве око. Аммонітяни все ще пам'ятали, як цар Ізраїлю тоді розладнав їхній жорстокий задум і врятував народ, котрий вони хотіли принизити й понівечити. Вони й далі жили ненавистю до Ізраїлю. Ці люди не мали жодного уявлення про дух великодушності, що спонукав Давида висловити співчуття. Коли сатана опановує розумом людей, він викликає в них заздрість і підозри, через що вони неправильно витлумачують навіть найкращі наміри. Послухавши своїх радників, Ганун поставився до Давидових послів як до вивідувачів, образивши їх і піднявши на сміх.

Бог допустив, щоб аммонітяни повністю виявили лихі наміри своїх сердець, і щоб Давид міг побачити їхню справжню сутність. Не було Божої волі на те, щоб Ізраїль вступав у союз із цим віроломним язичницьким народом.

У давнину, як і сьогодні, місія посла вважалася священною. За звичаєм, якого дотримувалися усі народи, послові був забезпечений захист як від насильницьких дій, так і від наруги над особистістю. Посол був представником свого монарха, і будь-яка зневага, виявлена щодо нього, вимагала негайного покарання. Аммонітяни, розуміючи, що образа, якої вони завдали Ізраїлю, неодмінно призведе до помсти, приготувалися до війни. “І побачили аммонітяни, що вони стали ненависними Давидові. Тому послав Ханун та аммонітяни тисячу талантів срібла, щоб найняти собі колісниці та верхівців в Месопотамії, в Сорії-Маахи, і в Цові. І найняли вони собі тридцять дві тисячі колісниць… І піднялись сини Аммонові зі своїх міст і виступили до бою” (1 Хронік 19:6—7).

Це і справді був грізний союз. Мешканці земель між річкою Євфрат і Середземним морем уклали союз з аммонітянами. З півночі та сходу Ханаан виявився оточеним озброєним ворогом, що об'єднався з метою знищення Ізраїля.

Євреї не стали чекати, доки ворог вторгнеться на територію їхньої країни. Війська під командуванням Йова перейшли через Йордан і стали просуватися до аммонітської столиці. Полководець, ведучи військо до бою, намагався підбадьорити воїнів словами: “Будь мужній, і стіймо непорушно за народ наш та за міста нашого Бога, а Господь зробить усе, що добре в очах Його” (1 Хронік 19:13). Об'єднані сили противника були розбиті у першому ж бою. Однак язичники не відмовилися від боротьби, і наступного року воєнні дії відновилися. Сірійський цар зібрав свої війська, погрожуючи Ізраїлю численною армією. Давид, розуміючи, як багато залежить від результату цієї війни, сам керував битвою і з Божою допомогою завдав союзникам такого нищівного удару, що сірійці не тільки програли війну, а й були вимушені сплачувати данину Ізраїлю — від Ливану аж до Євфрату. Давид з успіхом провадив війну з аммонітянами, доки їхні фортеці не впали остаточно і вся земля не перейшла у володіння Ізраїля.

Небезпека, яка загрожувала народу повним винищенням, завдяки Божому провидінню, стала саме тим засобом, з допомогою якого він досяг нечуваної величі. На спогад про це чудове визволення Давид склав псалом: