Розділ 65. Великодушність Давида

Після смерті Самуїла Давид мав спокій лише декілька місяців. Він знову пішов у пустелю до зіфеян, але ці вороги, сподіваючись знайти ласку в очах царя, повідомили його про те, де переховувався Давид. Ця вістка розбудила демона гніву, що якийсь час дрімав у серці Саула. Знову він зібрав своїх військових і вирушив з ними на пошуки Давида. Але друзі-розвідники повідомили Єссеєвого сина про те, що Саул знову переслідує його, тому, взявши із собою декілька чоловік, Давид пішов розвідати, де знаходиться ворог. Була ніч, коли, обережно просуваючись, розвідники натрапили на табір і побачили намети царя та його слуг. Вони залишились непоміченими, бо усі в таборі спали. Давид запропонував своїм людям піти з ним у саму гущу ворогів. На запитання: “Хто піде зі мною до Саула у табір?” — відповів Авішай: “Я піду з тобою!”

Ховаючись у густих гірських тінях, Давид і його супутник увійшли до ворожого табору. Бажаючи встановити кількість ворогів, вони натрапили на Саула, який спав; його спис був устромлений в землю, а в головах стояв глиняний глечик з водою. Поряд лежав Авнер — головний воєначальник, а навколо міцно спали воїни. Авішай підніс свого списа і промовив до Давида: “Сьогодні Бог видав твого ворога в руки твої, а тепер дозволь, і я приколю його ж списом до землі одним ударом, і не повторю!” Він чекав дозволу, але у відповідь почувся шепіт: “Не вбивай його, бо хто, простягнувши руку свою на Господнього помазаника, залишився б невинним?.. Як живий Господь, — тільки Він може уразити його: прийде день його — і він помре, або піде на війну й загине. Борони мене, Господи, простягнути свою руку на Господнього помазаника! А тепер візьми цього списа, що біля голови його, та горня з водою і ходімо собі! ” І взяв Давид списа та горня з водою від Саулового приголів'я, та й пішли. І ніхто не бачив, не знав, і не пробудився; усі вони спали, бо на них прийшов глибокий сон від Господа. Як же легко Господеві відібрати силу у найсильнішого і приспати пильність найобережнішого!

Відійшовши на безпечну відстань від табору, Давид став на вершині пагорба і голосно вигукнув, звертаючись до народу та Авнера: “Чи ти не муж? І хто рівний тобі в Ізраїлі? І чому не охороняв свого пана, царя? Бо хтось із народу пробрався, щоб убити царя, твого пана. Не добра та річ, що ти зробив. Як живий Господь, — ви заслужили смерті, бо не охороняли ви пана свого, Господнього помазаника! А тепер подивись, де царський спис і горня з водою, що були в приголів'ї його? І пізнав Саул Давида голос, та й сказав: “Чи не твій це голос, сину мій Давиде?” А Давид відповів: “Це мій голос, пане мій, царю!” І додав: “Чого то пан мій ганяється за своїм рабом? Що я зробив і чим провинився? А тепер нехай пан мій, цар, послухає слів свого слуги”. З уст царя знову зірвалося визнання: “Згрішив я! Вернися, сину мій, Давиде, бо не заподію вже більше тобі зла через те, що дороге було моє життя в очах твоїх цього дня. Я вчинив нерозумно, і тяжко провинився. ” А Давид відповів: “Ось тут царський спис — нехай прийде хтось зі слуг, і нехай його візьме”. Хоча Саул і пообіцяв: “…Не вчиню вже тобі зла…”, Давид не повірив у його обіцянку.

Цей другий випадок, коли Давид виявив пошану до життя монарха, справив глибоке враження на Саула, змушуючи його ще з більшою покорою визнати власну провину. Така доброта вразила й впокорила його. Прощаючись із Давидом, Саул вигукнув: “Благословенний ти, сину мій Давиде! Ти й діло зробиш, і пересилиш”. Та Єссеїв син не вірив у те, що цар довго залишатиметься у такому настрої.

Давид втратив усяку надію на примирення зі Саулом. Здавалось, що він неминуче врешті-решт стане жертвою царя, тому знову вирішив шукати притулку у филистимській землі. У супроводі 600 воїнів він пішов до Ахіша — Гатського царя.

Рішення Давида про те, що Саул неодмінно виконає свій кривавий задум, визріло в нього без жодних на те Божих вказівок. Навіть коли Саул влаштовував змову і намагався вбити його, Господь працював над тим, щоб забезпечити царство Давиду. Бог здійснює Свої плани, навіть коли для людських очей вони оповиті таємницею. Люди не в змозі зрозуміти Божі шляхи, дивлячись на речі поверхово і сприймаючи випробовування, спокуси та труднощі, які Бог допускає для них як щось недобре, що приносить їм лише загибель, Так міркував і Давид, не заглиблюючись у суть справи і забуваючи про Божі обітниці. Він навіть сумнівався у тому, що колись посяде престол. Довготривалі випробування ослабили його віру і вичерпали терпіння.

Господь не посилав Давида шукати захисту у филистимлян — найзапекліших ворогів Ізраїлю. Саме цей народ залишався в числі його найлютіших ворогів до самого кінця, проте він утік до них, шукаючи допомоги в скрутний для себе час. Втративши довіру до Саула і його слуг, він віддався на милість ворогів свого народу. Давид був хоробрим полководцем, виявив себе мудрим і здібним воїном, та, пішовши до филистимлян, він діяв усупереч власним інтересам. Бог призначив Давида піднести свій прапор в Юдейській землі, але через брак віри він залишив своє відповідальне становище без вказівки Господа.

Бог був зганьблений невір'ям Давида. Филистимляни боялися його більше, ніж Саула з його військом, а він, заручившись їхньою підтримкою, виявив слабкість свого народу. Таким чином, Давид заохотив цих безжалісних ворогів гнобити Ізраїль. Давид був помазаний, щоб стояти на захисті Божого народу, і Господь не бажає, щоб Його слуги заохочували нечестивих, вказуючи на слабкі сторони Його народу або виявляючи байдужість у добробуті народу. Більше того, у братів Давида склалося враження, нібито він перейшов до язичників, аби служити їхнім богам. Цей вчинок дав привід для хибного трактування його дій, і багато хто поставився до нього з упередженням. Давид зробив саме те, чого так бажав сатана, оскільки прохання про притулок у филистимлян викликало велику радість у ворогів Бога та Його народу. Звичайно, Давид і далі поклонявся Богові, залишаючись відданим Його справі, але пожертвував довір'ям до Нього задля особистої безпеки і таким чином заплямував свою чесність і вірність — чесноти, яких Бог очікує від Своїх слуг.

Филистимський цар радісно прийняв Давида. Такий теплий прийом пояснювався певною мірою тим, що цар був у захопленні від військових дарувань Давида; крім того його марнославству лестила думка про те, що єврей шукає у нього захисту. Перебуваючи у володіннях Ахіша, Давид не боявся зради. Він привів сюди свою сім'ю, родину і доставив своє майно; так само вчинили і його люди. Складалося враження, що він прийшов у филистимську землю, щоб оселитися там надовго. Усьому цьому сприяв Ахіш, котрий пообіцяв захистити ізраїльських біженців.

На прохання Давида, який хотів оселитися за межами царського міста, цар люб'язно віддав у його володіння Ціклаг. Давид розумів, що вплив ідолопоклонства буде небезпечним і для нього, і для його людей. У місті, повністю відданому в їхнє розпорядження, ізраїльтяни могли поклонятися Богові з більшою свободою, ніж залишаючись у Гаті, де язичницькі обряди могли бути для них лише джерелом зла та неприємностей.

Під час перебування у цьому відокремленому місті Давид провадив війни з гешуреянами, гірзеянами, амаликитянами, не залишаючи нікого серед живих, щоб про це не стало відомо в Гаті. Повертаючись із бою, він давав Ахішові зрозуміти, ніби воював зі своїм народом — Ізраїлем. Внаслідок цього у филистимського царя склалося враження, що Давид сприяє їхньому державному зміцненню. Цар говорив: “Він зробився зовсім ненависним своєму народові в Ізраїлі і тому буде моїм вічним рабом!” Давид знав, що згідно з волею Божою повинен буде знищити ці язичницькі племена, але, вдаючись до обману, чинив не за волею Божою.

Того часу зібрали филистимляни свої війська, щоб воювати з Ізраїлем. І сказав Ахіш до Давида: “Маєш знати, що підеш зі мною в похід — ти та люди твої”. Давид не мав наміру піднімати руку на свій народ, але не знав, як вчинити; він вірив, що обставини самі вкажуть йому на його обов'язок. Він ухилився від прямої відповіді царю, говорячи: “Нині побачиш, що вчинить твій раб”. Ахіш зрозумів ці слова як обіцянку допомоги у війні, що має відбутись, і присягнув, що виявить Давидові велику честь, давши йому високу посаду при своєму дворі.

Хоч віра Давида у Божі обітниці дещо похитнулась, однак він не забув про те, що Самуїл помазав його на царя Ізраїлю. Він пригадав усі перемоги, які Бог допоміг йому отримати над ворогами в минулому. Давид роздумував над великою Божою милістю, що вберегла його від руки Саула, і твердо вирішив не зрадити своєму священному дорученню. І хоч цар Ізраїлю хотів знищити його, він не приєднається до ворогів свого народу.