Розділ 65. Великодушність Давида

а нечестивого й того, хто любить насильство,

ненавидить душа Його!”

(Псалми 10:1—5)

Зіфеяни — мешканці тієї дикої місцевості, куди прийшов Давид з Кеїла, послали сказати Саулові до Гів'ї, що вони знають, де переховується Давид і можуть привести туди царя. Але Давид, якого попередили про їхні наміри, пішов звідти, знайшовши сховище в горах поміж Маоном і Мертвим морем.

І знову Саул отримав вістку: “Ось, Давид у пустелі Ен-Геді”. І взяв Саул вибраних з усього Ізраїлю вояків, і пішов шукати Давида та його людей в горах, де живуть дикі кози. У Давида було лише 600 чоловік, тоді як Саул вийшов проти нього з військом, що налічувало 3000 воїнів. У відлюдній печері Єссеїв син і його люди чекали вказівок від Бога, як їм діяти далі. Підіймаючись у гори, Саул звернув у бік і один увійшов до печери, де переховувався Давид зі своїм загоном. Побачивши це, люди Давида почали намовляти свого начальника вбити Саула. Цар потрапив тепер до їхніх рук, і вони розцінювали це як незаперечний доказ того, що Сам Бог віддав їм ворога, аби знищити його. Давид був спокушуваний погодитися з такою думкою, але голос сумління промовляв до нього: “Не торкайся помазаника Господнього”.

Люди Давида, котрі аж ніяк не могли погодитись на те, щоб відпустити Саула з миром, нагадали своєму начальнику Божі слова: “Ось Я даю ворога твого в твою руку, і ти зробиш йому, як буде добре в твоїх очах”. Давид встав і непомітно відтяв полу Саулового плаща. Та сумління докоряло йому пізніше навіть за те, що він зіпсував царський одяг.

Саул встав і вийшов з печери, щоб продовжити пошуки, коли зненацька почув слова, які приголомшили його: “Пане мій, царю!” Він озирнувся, щоб подивитися, хто звертається до нього, — і, о диво, це був син Єссеїв — муж, якого він давно вже бажав схопити й убити. Давид поклонився цареві, визнаючи тим самим, що він визнає його паном. Потім Давид звернувся до Саула з такими словами: Навіщо ти слухаєш слів тих, котрі кажуть, що Давид хоче тобі зла? Дивися, ось сьогодні ти бачив, що Господь видав тебе у мої руки в печері. І радили мені вбити тебе, та я пощадив тебе, сказавши: “Не підніму своєї руки на мого пана, бо він — помазаник Господній! Подивися, батьку мій, ось у мене в руці частина поли плаща твого. Як бачиш, я відрізав частину поли плаща твого, а тебе не вбив. Зрозумій, що я не мислю тобі зла, ані зради, я не згрішив проти тебе, а ти чигаєш, щоб погубити душу мою?”

Почувши такі слова, Саул був вражений, бо не міг заперечити їхньої щирості. Він був глибоко зворушений від однієї думки про те, що перебував у повній владі мужа, котрого хотів позбавити життя. Давид стояв перед ним, щирий у своїй невинності. Зм'якшившись, Саул вигукнув: “Чи не твій це голос, сину мій Давиде?” І підняв Саул голос свій та й заплакав. І сказав він до Давида: “Справедливіший ти від мене, бо ти робив мені добро, а я відплатив тобі лихом… Чи чувано, щоб хтось, зустрівши свого ворога, відпустив його доброю дорогою? Нехай Господь відплатить тобі добром за те, що ти зробив мені сьогодні. А тепер я знаю, що ти, дійсно, будеш царем і укріпиться в руці твоїй Ізраїлеве царство”. І Давид склав умову з Саулом, що коли це станеться, він милостиво поведеться з домом Саула і не вигубить потомства його.

Знаючи з минулих досвідів, на що здатний Саул, Давид не повірив запевненням царя і не сподівався, що це каяття буде тривалим. Тому, коли Саул повернувся додому, Давид залишився у своїй гірській фортеці.

Часом ворожнеча, яку виношують проти Божих слуг ті, що віддалися у владу сатани, поступається місцем примиренню і почуттю прихильності, але ця переміна не завжди буває тривалою. Після того як зловмисники зроблять або скажуть щось лихе на слуг Господніх, ними інколи опановує переконання, що вони неправі. Дух Господній бореться з ними; вони впокорюють свої серця перед Богом і тими, чию репутацію намагалися зіпсувати; такі люди можуть навіть змінити ставлення до них. Однак проходить час і вони знову й знову починають прислуховуватись до навіювань лукавого; колишні сумніви відроджуються, ворожнеча, яка на певний час затихла, прокидається, і вони беруться за ту саму роботу, в якій колись каялися і яку на деякий час залишили. Знову вони говорять погане, звинувачуючи та засуджуючи найжорстокішим чином тих, перед ким так щиро каялись. У таких випадках сатана може використати ці душі з набагато більшим успіхом, ніж раніше, тому що вони відкинули значно більше світло.

“І вмер Самуїл, і зібрався весь Ізраїль, та й оплакував його, і поховали його в його домі в Рамі”. Смерть Самуїла була для ізраїльського народу непоправною втратою. Великий і благочестивий пророк, видатний суддя помер, і горе народу було глибоким та щирим. З ранніх днів своєї юності Самуїл служив Ізраїлю чесно й справедливо. Хоча Саул й був офіційно визнаним царем, вплив Самуїла був значно сильнішим, оскільки його життя становило взірець вірності, послуху і посвячення. Писання свідчить, що він судив Ізраїль у всі дні свого життя.

Порівнюючи життя Саула з життям Самуїла, люди бачили, якої помилки вони припустилися у своєму бажанні мати царя, щоб нічим не відрізнятися від навколишніх народів. Багато хто з тривогою спостерігав за тим, як швидко закваска невір'я та безбожності позначилася на стані суспільства. Особистий приклад їхнього правителя справляв великий вплив, тому Ізраїль мав серйозну підставу сумувати з приводу смерті Господнього пророка Самуїла.

Народ втратив засновника та керівника духовних шкіл, але це ще не все. Люди втратили того, до кого звикли приходити зі своїми питаннями й бідами, котрий постійно заступався за них перед Богом, дбаючи про добробут народу. Заступництво Самуїла приносило їм спокій, бо “дуже могутня ревна молитва праведного” (Якова 5:16). Тепер люди відчували, що Бог залишає їх. Здавалося, їхній цар повністю збожеволів; правосуддям знехтували, а порядок перетворився на безлад.

Саме тоді, коли країна страждала від внутрішніх конфліктів, коли спокійна порада побожного Самуїла була, як ніколи, необхідна, Бог дав спочинок своєму старому слузі. Гіркими були думки людей, коли вони дивилися на мирне місце його спочинку і згадували про нерозважливість, якої припустилися, відкидаючи правління того, котрий перебував у таких тісних стосунках з Небом, і, здавалося, зв'язував увесь Ізраїль з престолом Єгови. Це Самуїл навчив їх любити Бога і коритися Йому, але тепер, коли він помер, люди почували себе залишеними на милість царя, котрий об'єднався з сатаною і розлучає народ з Богом та Небом.

Давид не міг бути присутнім на похованні Самуїла, але оплакував його так щиро й палко, як тільки вірний син міг оплакувати свого відданого й ніжного батька. Він розумів, що зі смертю Самуїла обривалася остання ланка, яка стримувала дії Саула, відчував, що знаходиться в більшій небезпеці, ніж за життя пророка. Доки Саул був у жалобі через смерть Самуїла, Давид мав нагоду підшукати більш надійне місце; він пішов у пустелю Паран. Саме там він склав 120-й і 121-й псалми. У цих відлюдних, диких місцях, сумуючи з приводу смерті пророка і знаючи, що цар залишається його ворогом, Давид співав:

“Мені допомога від Господа,

що створив небо й землю!

Він не дасть захитатися нозі твоїй,

не дрімає твій Сторож:

Оце не дрімає й не спить Сторож Ізраїлів!..