Розділ 64. Давид-утікач

Вістка про це дійшла до Саула, котрий нетерпляче чекав, коли Давид опиниться в його руках, але замість того, щоб відчути Божий докір, він ще більше розгнівався і послав інших слуг. Цими також опанував Божий Дух, і вони, пророкуючи, приєдналися до перших. На третій раз цар знову посилає посланців, але, коли вони прийшли до пророків, божественна сила зійшла на них і вони також почали пророкувати. Тоді Саул вирішив піти сам, оскільки люта ворожнеча довела його до нестями. Він твердо вирішив не чекати іншої нагоди і не думати про жодні наслідки, а при першій же можливості власноручно вбити Давида.

Але по дорозі Саула зустрів Божий ангел, який справив на нього свій вплив. Божий Дух тримав Саула в Своїй владі; він ішов, підносячи молитви Богові, пророкуючи та співаючи святі гімни. Він пророкував про прийдешнього Месію —            Визволителя світу. Прийшовши в Раму до пророка, Саул зняв верхній одяг — знак свого царського сану і, перебуваючи під впливом божественного Духа, лежав той день та цілу ніч перед Самуїлом і його учнями. Народ приходив звідусіль, щоб побачити дивну переміну, що відбулася з царем. Вістка про це рознеслася по всій країні. Тому знову, вже перед самим кінцем його царювання в Ізраїлі народилося прислів'я, що й Саул в пророках.

І знову гонитель зазнав поразки. Він запевняв Давида, що настроєний мирно, але Давид не вірив у розкаяння царя і, скориставшись нагодою, утік, доки настрій царя знову не змінився. Давид переживав сердечні муки і палко бажав ще раз побачитися зі своїм другом Йонатаном. Переконаний у своїй невинності, він знайшов царського сина і звернувся до нього зі зворушливими словами. “Що я зробив? — запитав він. — Яка провина моя й який мій гріх перед батьком твоїм, що він шукає моєї душі?” Йонатан повірив, що його батько змінив своє ставлення до Давида і вже не має наміру позбавити його життя. І сказав до нього Йонатан: “Ніколи такого не буде! Ти не помреш! Батько мій не робить жодної справи, великої чи малої, поки не відкриє мені. Чому мій батько мав би крити від мене цю справу? Це неможливо!” Після такого чудового вияву Божої сили Йонатан не міг повірити, що батько все ще бажає заподіяти Давидові зло, оскільки це було б явним повстанням проти Бога. Але йому не вдалося переконати Давида. З надзвичайною серйозністю він сказав Йонатанові: “Як живий Господь і як жива душа твоя, — між мною та смертю не більше кроку”.

Кожного новомісяччя в Ізраїлі відзначалось релігійне свято. Це свято мало місце наступного дня після розмови Давида з Йонатаном, і обидва молоді чоловіки повинні були з'явитися до царського двору. Але Давид побоювався прийти, і було вирішено, що він піде відвідати своїх братів до Вифлеєма. Повернувшись звідти, Давид мав сховатися у полі неподалік від місця гостини і впродовж трьох днів не з'являтися перед царем, а Йонатан спостерігатиме, яке враження це справляє на Саула. Якщо, він поцікавиться місцем перебування сина Єссеєвого, тоді Йонатан скаже, що той пішов у дім свого батька, щоб бути присутнім під час жертвоприношення. Якщо цар не розгнівається, а відповість: “Добре!”, — Давид зможе безпечно повернутися до царського двору. Але якщо його відсутність викличе гнів царя, тоді питання вирішиться однозначно: Давидові доведеться зникнути.

Першого дня учти цар не спитав про Давида, але, коли його місце виявилося вільним і на другий день, він поцікавився: “Чому не прийшов на хліб Єссеїв син і вчора, і сьогодні?” І відповів Йонатан Саулові: “Дійсно, попросився Давиду мене піти у Вифлеєм. Він говорив: відпусти мене, бо в нас у місті родинна жертва і запросили мене брати мої. А тепер, якщо знайшов я милість в очах твоїх, дозволь мені піти і відвідати братів моїх. Тому й не прийшов він до царського столу”.

Почувши ці слова, Саул сповнився нестямної люті. Він об'явив, що доки Давид живий, Йонатан не зійде на престол Ізраїлю, і вимагав негайно послати за Давидом, щоб позбавити його життя. Йонатан знову заступився за свого друга, благаючи: “Чому він має бути убитий? Що він зробив?” Це благання ще більше розпалило сатанинську лють царя, і списа, призначеного Давидові, він жбурнув у власного сина.

Засмучений і обурений, царський син пішов і більше не з'являвся під час гостини. З тяжким серцем вирушив він у призначений час до того місця, де Давид мав дізнатися про царський намір щодо себе. Впавши один одному на груди, друзі гірко ридали. Страшний гнів царя кинув тінь на життя молодих людей, і їхня скорбота була невимовно тяжкою. Коли вони розлучалися, щоб піти кожний своєю дорогою, у душу Давида запали останні слова Йонатана: “Іди з миром! А що заприсягнися ми обоє в Господнє ім’я, то нехай Господь буде свідком між мною та між тобою, і між потомством моїм та потомством твоїм повсякчасно”.

Царський син повернувся до Гів'ї, а Давид пішов до Нова — міста, що знаходилося на відстані декількох миль і також належало племені Веніямина. Сюди з Шіло була перенесена Скинія, тут служив первосвященик Ахімелех. Давид розумів, що йому залишається шукати сховища лише у Божого слуги. Священик здивовано глянув на Давида, який, поспішаючи, зовсім один, стривожений і сумний, прийшов до нього. Він поцікавився, що привело його сюди. Молодий чоловік, котрий постійно боявся, щоб його не спіймали, вдався до обману. Давид сказав священикові, що цар послав його з таємним дорученням, яке необхідно негайно виконати. Цим він виявив недовір'я до Бога, і його гріх став причиною смерті первосвященика. Якби Давид розповів йому всю правду, Ахімелех знав би, як йому поводитися, щоб врятувати своє життя. Бог вимагає, щоб правдивість була відмінною рисою Його народу навіть під час найбільшої небезпеки. Давид попросив у священика п'ять хлібів. Божий муж не мав нічого, окрім священних хлібів, але Давидові вдалося заспокоїти його сумління й отримати хліб для вгамування голоду.

Тепер виникла нова небезпека. Доег — провідник Саулових пастухів, який прийняв єврейське віросповідання, знаходився того дня на місці поклоніння, приносячи свої обітниці. Побачивши цього чоловіка, Давид вирішив негайно шукати для себе іншого притулку, роздобувши при цьому зброю на випадок, якщо доведеться захищати себе. Він попросив у Ахімелеха меча; той відповів, що має тільки меч Голіята, який зберігався у Скинії як реліквія. Давид відповів: “Такого іншого не знайти, — дай його мені”.

Сміливість повернулась до нього, як тільки до його рук потрапив меч, яким він колись відрубав голову филистимського велетня. Давид утік до Ахіша — царя гатського, бо розумів, що для нього безпечніше перебувати серед ворогів свого народу, ніж у володіннях Саула. Але Ахіша повідомили, що Давид був саме тим чоловіком, котрий декілька років тому вбив филистимського героя. Таким чином, той, хто шукав притулку серед ворогів Ізраїлю, опинився у великій небезпеці. Але, вдаючи із себе божевільного, він обдурив своїх ворогів і таким чином врятувався.

Першою помилкою Давида було недовір'я, яке він виявив до Бога у Нові, а другою — обман Ахіша. Давид мав благородний характер, і завдяки своїм моральним чеснотам він завоював прихильність народу, але під час випробування його віра похитнулась і далася взнаки людська слабкість. У кожній людині він вбачав шпигуна і зрадника. У критичну хвилину, коли Давид з непохитною вірою дивився на Бога, він перемог филистимського героя. Він вірив у Бога і виступив у Його Ім'я. Але під час переслідувань та гонінь розгубленість і відчай майже закрили від його погляду Небесного Отця.

Однак це випробовування навчило Давида мудрості; він усвідомив власну слабкість і необхідність постійної залежності від Бога. О, яким дорогоцінним є приємний вплив Божого Духа на пригнічені, зневірені душі; він підбадьорює малодушних, зміцнює слабких, дає мужність і допомогу Господнім слугам під час випробувань! О, якого Бога ми маємо! Він виявляє милість до грішних, терпіння та співчуття у час лиха або великого горя.

Кожна невдача, що її зазнають Божі діти, трапляється через брак віри. Коли темрява огортає душу, коли ми прагнемо світла і мудрого керівництва, спрямуймо свій погляд догори, де за темрявою сяє світло. Давид ні на хвилину не повинен був виявляти недовір'я до Бога. Він мав причину надіятися на Нього, адже він був Господнім помазаником, якого під час небезпеки охороняли Божі ангели. Достатньо сміливий, щоб звершувати великі діла, Давид — якби тільки йому вдалося піднятись над своїм важким положенням, довіряючись великій Божій силі, — отримав би мир навіть серед смертної тіні. Давид міг би з упевненістю повторяти Господню обітницю: “Бо зрушаться гори й пагорби захитаються, та милість Моя не відійде від тебе і Заповіт Мого миру не захитається” (Ісаї 54:10) і залишатися спокійним.

Серед юдейських гір Давид знайшов притулок від переслідувань Саула. Він сховався в Адулламській печері, в якій міг би розміститись навіть невеличкий загін і протистояти численній армії.

“Довідавшись про це, його брати та уся його родина прийшли до нього туди”. Родина Давида не могла почуватися в безпеці, знаючи, що у будь-який час необгрунтовані підозри Саула можуть впасти на них лише з тієї причини, що вони були родичами Давида. Тепер вони зрозуміли те, що повинен був зрозуміти увесь Ізраїль, а саме: Бог вибрав Давида майбутнім правителем Свого народу, і вони вірили, що перебуватимуть у більшій безпеці з ним, втікачем, який сховався у відлюдній печері, ніж залишаючись у владі божевільного від ревнощів царя.

В Адулламській печері всіх членів родини об'єднувала любов і взаєморозуміння. Син Єссея міг співати під звуки арфи: “Глядіть, як добре і як любо, коли брати живуть укупі!” (Псалми 132:1). Він зазнав гіркоти недовір'я від рідних братів, тому злагода, що прийшла на зміну колишній ворожнечі, тепер тішила серце вигнанця. Саме тут Давид склав 56-й псалом.

Не минуло багато часу, як до Давида приєдналися й інші люди, котрі бажали звільнитися від деспотизму царя. Було чимало таких, які втратили віру в правителя Ізраїлю, оскільки бачили, що Господній Дух вже давно покинув його. “І кожен пригноблений, усі заборговані та усі незадоволені приходили до Давида, і він став їхнім ватажком. І було з ним близько чотирьох сот чоловік”. Таким чином Давид заснував невеличке царство, де панував порядок і дисципліна. Але навіть у цьому сховищі серед гір він не почував себе у безпеці, оскільки надходили постійні відомості про те, що цар не відмовився від свого кривавого задуму.

Знайшовши притулок для своїх батьків у Моавського царя і дізнавшись від Господнього пророка про небезпеку, що чатувала на нього, він втік зі свого таємного сховища до лісу Херет. Досвід, який раніше отримав Давид, не пройшов для нього даремно. Бог провів його через сувору життєву школу, щоб він міг стати не тільки мудрим воєначальником, а й справедливим і милостивим царем.

Разом зі своїми людьми він готувався до виконання справи, яку Саул через свою злочинну пристрасть і нерозважливість був цілком неспроможний здійснити. Люди не можуть нехтувати Божими порадами і водночас зберігати спокій та мудрість, які допомагають діяти справедливо і виважено. Не існує безумства, жахливішого і безнадійнішого, ніж керуватися людською, а не Божою мудрістю.

Саул мав намір спіймати Давида в Адулламській печері, але коли стало відомо, що він залишив це сховище, цар дуже розгнівався. Втеча Давида залишалася для Саула таємницею. Він міг пояснити це тільки зрадою котрогось зі своїх людей, які повідомили сина Єссеєвого про наближення царя і його наміри.