Розділ 57. Захоплення ковчега филистимлянами

Дружина Пінхаса, незважаючи на нечестиву поведінку свого чоловіка, була жінкою, котра мала страх Господній. Смерть свекра, чоловіка, а понад усе — жахлива вістка про захоплення Божого Ковчега призвели і її до смерті. Вона зрозуміла, що остання надія Ізраїлю втрачена, а тому дитині, яку народила у важкий час горя, дала ім'я Іхавод, що значить “втрачена слава”. Помираючи, вона з гіркотою повторяла слова: “Відійшла слава від Ізраїлю, бо взятий Божий Ковчег”.

Та Господь не відкинув остаточно Свого народу і не мав наміру довго терпіти торжество язичників. Він лише використав филистимлян як знаряддя для покарання грішників, а за допомогою Ковчега уразив филистимлян.

У минулому Божественна присутність супроводжувала Ковчег, щоб бути силою та славою Його слухняного народу. Ця невидима присутність і нині була з Ковчегом, щоб завдати жаху і призвести до загибелі інших порушників святого Божого Закону. Господь не раз використовував Своїх найзапекліших ворогів, щоб покарати Свій народ за їхню невірність. Нечестиві можуть навіть якийсь час торжествувати, дивлячись, як внаслідок покарання страждає Ізраїль, але прийде час, коли і їм доведеться зустрітися з вироком святого Бога, Який ненавидить гріх. Усюди, де лише процвітає беззаконня, швидко й неминуче вдарять Божі суди.

Торжествуючи, филистимляни принесли ковчег до Ашдоду, — одного зі своїх п'яти головних міст, — і помістили його в храмі свого бога Дагона. Вони уявляли собі, що сила, яка досі супроводжувала Ковчег, тепер належатиме їм і, об'єднавшись із силою Дагона, вона зробить їх непереможними. Але, увійшовши наступного дня в храм, вони побачили картину, яка викликала в них невимовний страх. Їхній бог Дагон лежав долілиць на землі перед Господнім Ковчегом. Священики шанобливо підняли ідола й поставили його на місце. Але наступного ранку вони знайшли його дивним чином знівеченого; ідол знову валявся на землі перед Ковчегом. Верхня частина цього ідола була подобою людини, а нижня — подобою риби. Тепер частину, що нагадувала людину, було відтято, і залишилось лише тіло риби. Священиків і народ охопив жах; вони розцінювали це таємниче явище як недобру ознаку від Бога євреїв, що пророчила загибель і їм, і їхнім ідолам. Вони винесли Ковчег з храму і поставили його в окремому приміщенні.

Мешканці Ашдоду були вражені прикрою та смертельною хворобою. Пам'ятаючи кари, послані Ізраїлевим Богом на Єгипет, народ пов'язував свої страждання з присутністю Ковчега. Було вирішено відіслати його до Гата. Однак пораза дала знати про себе одразу ж після перенесення сюди Ковчега, а тому люди того міста вислали його до Екрона.

Екроняни прийняли ковчег з жахом і викриками: “Перенесли до нас Ковчега Ізраїлевого Бога, щоб вигубив нас та народ наш”. Вони просили своїх богів захистити їх, як це робили і мешканці Гата й Ашдода, але губитель почав звершувати свою справу і “зойк міста піднявся до неба”. Боячись і далі зберігати Ковчег у населених місцях, народ виніс його у відкрите поле. Та це призвело до нового лиха — нашестя мишей, які заполонили усю країну, знищуючи урожай на долях і запаси у сховищах. Тепер язичникам загрожувало повне знищення або від хвороб, або від голоду.

Сім місяців Ковчег залишався у филистимському краї, і за увесь цей час ізраїльтяни не зробили жодної спроби повернути його. Але филистимляни самі бажали тепер так палко звільнитися від нього, як колись прагнули заволодіти ним. Замість того, щоб стати для язичників джерелом сили, Ковчег виявився важким тягарем і страшним прокляттям. Однак вони не знали, до яких заходів вдатися, бо, куди б його не відсилали, там починали звершуватися Божі суди. Народ звернувся до князів, жреців і ворожбитів, з нетерпінням запитуючи: “Що робити з Господнім Ковчегом? Скажіть нам, як відіслати його в належне місце?” Їм порадили повернути Ковчег назад до Ізраїлю з багатими жертвами. “Тоді, — сказали жреці, — будете вилікувані, і дізнаєтесь, чому не відступає Його рука від вас”.

З метою відвернення небезпеки або звільнення від порази, язичники вдавалися до стародавнього звичаю: із золота, срібла чи іншого матеріалу виготовляли подобу того, що спричиняло смерть, або зображення тієї частини тіла, яка була особливо вражена хворобою. Після цього такий витвір встановлювали на стовпі або в якомусь іншому видному місці, і народ вірив, що це — надійний захист від зла, уособлюваного ним. Подібні звичаї й досі ще поширені серед деяких язичницьких народів. Коли людина, котра страждає від якоїсь хвороби, йде до храму свого ідола, щоб отримати зцілення, вона несе із собою витвір або зображення частини тіла, враженої хворобою, віддаючи це зображення в жертву своєму богові.

Виходячи з цього, филистимські князі порадили людям зробити подоби пораз, що спіткали їх, — “п'ять золотих болячок та п'ять золотих мишей, за числом филистимських володарів, бо одна кара для всіх вас і для ваших князів”.

Ці мудрі мужі визнали, що з Ковчегом пов'язана таємнича сила, подолати яку їм бракує мудрості. Однак вони не порадили народові залишити ідолопоклонство і служити Господеві. Вони продовжували ненавидіти Ізраїлевого Бога; хоча й під тиском нездоланних судів змушені були підкоритися Його владі. Таким чином, Божі кари можуть переконати грішників у тому, що боротьба з Ним є даремною. Хоча вони й змушені часом підкоритися Божій силі, однак їхні серця повстають проти Його влади. Таке впокорення не може спасти грішника. Щоб розкаяння людини було прийняте, вона повинна віддати Богові своє серце, підкорившись божественній благодаті.

Яке ж велике Боже довготерпіння до нечестивих! Ідолопоклонники филистимляни і відступники ізраїльтяни однаковою мірою користувалися дарами Його Провидіння. Десятки тисяч непомічених милостей безшумно встеляли дорогу цих невдячних, непокірних людей. Кожне благословення говорило їм про Подателя усіх благ, але вони залишалися байдужими до Його любові. Боже терпіння надзвичайно велике до синів людських, але, коли вони вперто тримаються свого нечестя, Він забирає від них Свою захищаючу руку. Так і ці люди відмовилися слухати Божий голос у Його творінні, а також у застереженнях, порадах і докорах Його Слова, тому Він був змушений промовляти до них через свої суди.

Серед филистимлян знайшлися і такі, котрі були готові перешкодити поверненню Ковчега до ізраїльського краю. Вони вважали, що визнання сили Ізраїлевого Бога принизило б їхню національну гордість. Але жреці й ворожбити переконували народ не бути впертими, як колись фараон і єгиптяни, стягаючи цим на себе ще більше лихо. Було запропоновано план, який здобув загальне схвалення і за виконання якого филистимляни негайно взялися. Ковчег і золоті речі, як жертва за провину, були поставлені на нову колісницю, усуваючи цим будь-яку можливість опоганення Ковчега. У колісницю впрягли двох корів, на яких ще ніколи не накладалося ярмо. їхніх телят залишили вдома, а коровам дали змогу йти туди, куди вони захочуть. Филистимляни міркували так: якщо ковчег повернеться до ізраїльтян дорогою, що провадить до Бет-Шемеша, найближчого міста левитів, то для филистимлян це буде доказом того, що саме Бог Ізраїлів завдав їм це велике лихо. “А якщо ні, — говорили вони, — то пізнаємо, що не Його рука побила нас, — а просто стався випадок”.

Опинившись на волі, корови, не повертаючись до своїх телят, ревучи, пішли дорогою, Що провадила просто до Бет-Шемеша. Керовані не людською рукою, ці терпеливі тварини продовжували йти. Божественна присутність супроводжувала Ковчег, і він щасливо прибув на місце призначення.

Були саме жнива, і мешканці Бет-Шемеша жали пшеницю в долині. “І підвели вони очі свої, побачили Ковчег — і з радістю пішли йому назустріч! А колісниця увійшла на поле бетшемешанина Ісуса і там зупинилась. Там був величезний камінь. І порубали вони колісницю на дрова, а корів принесли цілопаленням для Господа”. Филистимські князі, котрі йшли слідом за Ковчегом “аж до границі Бет-Шемеша”, бачили, як був прийнятий Ковчег, і повернулися до Екрону. Кара припинилася, і вони переконалися, що це лихо було за присудом Ізраїлевого Бога.

Мешканці Бет-Шемеша швидко розповсюдили вістку про те, що Ковчег перебуває в них, і з усіх навколишніх поселень посходилися ізраїльтяни, щоб вітати його повернення. Ковчег поставили на камінь, який перед цим служив за жертівника, і люди принесли додаткові жертви для Господа. Якби ті, які це робили, розкаялися у своїх гріхах, вони отримали б Божі благословення.

Та ізраїльтяни не здійснили правдивого послуху Його Законові, і, радіючи поверненню Ковчега, як провісника добра, вони по-справжньому не усвідомлювали його святості. Замість того, щоб приготувати для Ковчега відповідне місце, вони залишили його в полі. Розглядаючи цю священну скриню та розмірковуючи над її чудесним поверненням, вони почали висловлювати різні припущення щодо того, в чому могла б приховуватися його особлива сила. Врешті-решт, переможені цікавістю, ізраїльтяни зняли з нього покриття і наважились відкрити його.

Увесь Ізраїль був навчений благоговійному й шанобливому ставленню до Ковчега. Коли потрібно було переносити його з місця на місце, левитам дозволялося не більше, як тільки глянути на нього. Лише один раз на рік Первосвященикові було дозволено дивитися на Божий Ковчег. Навіть язичники филистимляни, хоч і були язичниками, не наважилися зняти з нього віко. Невидимі Божі ангели постійно супроводжували Ковчег під час подорожувань народу. Зухвала сміливість мешканців Бет-Шемеша була одразу ж покарана. Багатьох із них спіткала раптова смерть.

Незважаючи на цю кару, ті, котрі залишилися живими, не розкаялися у своїх гріхах, а лише почали ставитися до Ковчега із забобонним страхом. Палко бажаючи позбутися його і водночас не наважуючись доторкнутися до нього, бет-шемитяни послали вістку до мешканців Кір'ят-Єаріма, пропонуючи їм забрати Ковчег до себе. З великою радістю люди цього міста прийняли священний Ковчег. Вони знали, що він був запорукою божественної ласки для всіх слухняних і вірних. Урочисто й радісно вони принесли його до свого міста і поставили в домі левита Амінадава. Цей муж доручив своєму синові Елеазару доглядати за ним, і Ковчег залишався там багато років.

З того часу як Господь вперше об'явив Себе синові Анни, про покликання Самуїла на пророче служіння стало відомо усьому народові. Самуїл, достовірно передавши вістку божественного застереження домові Ілія, хоч цей обов'язок виявився важким і болісним, довів цим свою вірність як вісник Єгови, і “Господь був із ним, і не дав жодному його слову впасти на землю. І увесь Ізраїль, від Дана аж до Бет-Шеви, визнав, що Самуїл був поставлений пророком Господнім”.

Ізраїль як нація усе ще перебував у невірстві та ідолопоклонстві і, покараний за це, був поневолений филистимлянами. Упродовж цього часу Самуїл відвідував міста й села краю, намагаючись навернути серця людей до Бога їхніх батьків; і його зусилля не були даремними. Після 20 років тяжкого гніту ворогів ізраїльтяни “з великим плачем звернулись до Господа”. Самуїл обіцяв їм Божі благословення за умови: “Якщо ви, справді, усім вашим серцем навернетеся до Господа, усунете з-поміж себе чужих богів та Астарт, і приготуєте свої серця для Господа й будете служити лише Йому Одному”. З цього бачимо, що за днів Самуїла проповідувалося практичне благочестя, — релігія серця, — як і за днів Христа, коли Спаситель перебував на землі. Для стародавнього Ізраїлю зовнішні форми релігії, позбавлені благодаті Христа, не мали жодної цінності. Такими ж вони залишаються і для сучасного Ізраїлю.