Розділ 21. Йосиф та його брати

від благословення батьків моїх, —

аж до пожаданих висот віковічних.

Нехай вони впадуть на голову Йосифову,

на маківку вибраного з-поміж братів своїх!”.

Яків завжди був мужем глибокої та сильної любові. Він любив своїх синів ніжною любов'ю; і його передсмертне свідчення не було виявленням упередженості або образи. Він простив їх усіх і любив до кінця життя. Батьківська ніжність знаходила своє вираження лише в словах підбадьорення і надії, але на ньому спочивала Божа сила, і під Божим натхненням він був змушений виголосити правду, якою б гіркою вона не була.

Виголосивши останнє благословення, Яків повторив розпорядження щодо місця свого поховання. “Я прилучаюся до своєї рідні… Поховайте мене коло батьків моїх у печері, що на полі Махпели… Там поховано Авраама й жінку його Сарру, там поховали Ісаака та його дружину Ревекку, і там поховав я Лію”. Так останній учинок його життя мав стати виявом його віри в обітницю.

Останні роки Якова були наче тихий, погідний вечір після тривожного й виснажливого дня. Над його стежкою нависали темні хмари, але захід життя був ясним, а передсмертні години опромінені небесним сяйвом. Писання говорить: “На час вечора з'явиться світло” (Захарії 14:7). “Спостерігай за непорочним та дивися на праведного, бо кінець такого є мир” (Псалми 36:37).

Яків дійсно згрішив і тяжко страждав. Від того дня, як він, учинивши великий гріх, змушений був тікати з батьківських наметів, виснажлива праця, клопоти і скорботи супроводжували його впродовж багатьох років. Безпритульний утікач, розлучений з матір'ю, яку вже ніколи більше не побачив, він сім років служив за кохану дівчину тільки задля того, щоб бути жорстоко ошуканим; двадцять років вибраний Божий перебував на тяжкій службі у скупого й жадібного родича; був свідком, як зростає його багатство й підростають власні сини, але як мало радості він знаходив у власній сім'ї, де виникало стільки суперечок і розділень; прикро вражений ганьбою доньки, помстою її братів, смертю Рахілі, потворним злочином Рувима, гріхом Юди, жорстоким обманом і злобою щодо Йосифа, о, який довгий і похмурий перелік нещасть розгортався перед його очима! Знову й знову Яків пожинав плоди того першого лихого вчинку! Знову й знову він бачив у своїх синах повторення гріхів, у яких і сам був винуватим. Однак якою б гіркою не була ця наука, вона зробила свою справу. Покарання, хоча й тяжке, принесло “мирний плід праведності” (Євреям 12:11).

Святе Письмо правдиво й точно відзначає помилки добрих людей, які користувалися прихильністю Бога; про їхні помилки говориться навіть більше, ніж про чесноти. Цей факт багатьох вражає, даючи невіруючим привід глузувати з Біблії, Але одним з найсильніших аргументів правдивості Писання є те, що в ньому не замовчуються факти і не приховуються гріхи головних діючих осіб. Людина настільки схильна до упередження, що її розповіді не можуть бути абсолютно безсторонніми. Якби Біблію писали не богонатхненні мужі, вона, без сумніву, змальовувала б характери своїх славних героїв у більш привабливому світлі. Але Біблія передає їхні досвіди такими, якими вони були насправді.

Мужі, котрі користувалися Божою ласкою і котрим Він довірив велику відповідальність, часом піддавалися спокусам і грішили, подібно як і ми сьогодні боремося, вагаємося і часто впадаємо в гріх. їхнє життя з усіма помилками і нерозважливими вчинками відкрите перед нами як для нашого підбадьорення, так і для застереження. Якби вони були зображені бездоганними, тоді ми з нашою гріховною природою могли б впадати у відчай від власних помилок і невдач. Але дивлячись, як інші провадили боротьбу з розчаруваннями, котрих зазнаємо й ми, як вони, подібно до нас, були переможені спокусами, однак, набравшись духу, долали їх благодаттю Божою, отримуємо підбадьорення у боротьбі за праведність. Подібно до тих, які, хоч часом і падали, але підіймалися знову й отримували Боже благословення, ми також можемо стати переможцями силою Ісуса. З іншого боку, історія їхнього життя залишається застереженням для нас. Вона свідчить про те, що Бог у жодному разі не виправдає грішника. Він зауважує гріхи в тих, котрі користуються Його особливою ласкою, ще суворіше, ніж гріхи тих, які отримали менше світла і на яких покладено меншу відповідальність.

Після поховання Якова серця братів Йосифа знову сповнилися страхом. Незважаючи на його доброту, усвідомлення власної вини вселяло в них недовір'я і підозру. Можливо, він гаявся з помстою, гадали вони, через повагу до батька, але тепер покарання за злочин, яке так довго затримувалося, спіткає їх. Вони не наважилися з'явитися перед його лице, але послали сказати: Батько твій заповів перед своєю смертю, кажучи: “Отак скажіть Йосифові: Прошу, вибач гріх братів твоїх та їхню провину, бо вони тобі зло заподіяли. А тепер вибач гріх рабам Бога батька твого!” Ці слова зворушили Йосифа до сліз; його брати, набравшись мужності, прийшли, впали до його ніг, кажучи: “Ось ми раби тобі!” Йосиф глибоко і безкорисливо любив своїх братів, і думка про те, що вони побоюються помсти з його боку, завдавала болю, ранила його душу. “Не бійтеся, — сказав він, — бо хіба ж я замість Бога? Ви задумували проти мене зло, але Бог вивів це на добро, щоб зробити так, як є сьогодні, — заховати при житті великий народ! А тепер не лякайтеся, — я буду утримувати вас та дітей ваших!”.

Життя Йосифа співзвучне життю Христа. Саме заздрість спонукала братів Йосифа продати його в рабство; вони сподівалися, що перешкодять йому стати величнішим за них. І коли Йосиф був узятий до Єгипту, вони тішили себе, що його сни вже не тривожитимуть їх, оскільки вони зробили все, аби нічого не збулося. Але Бог розпорядився, щоб своїми діями вони сприяли виконанню того задуму, якому так хотіли перешкодити. Так само і юдейські священики та старійшини заздрили Христові, побоюючись, що Він приверне до Себе увагу усього народу, яка належала їм. Вони віддали Його на смерть, щоб Христос не став царем, але саме цим сприяли здійсненню того, проти чого боролися.

Завдяки рабству в Єгипті Йосиф врятував родину свого батька; однак це не применшувало вини його братів. Хоча розп'яттям Христа вороги зробили Його Відкупителем людства, Спасителем грішників, Володарем усього світу; хоча Бог у Своєму Провидінні використав ці події для Своєї слави і добра людства, злочин Його убивць не став від цього менш жахливим та огидним.

Як Йосифа власні брати продали язичникам, так і Христос був проданий Своїм найзапеклішим ворогам одним зі Своїх учнів. Як Йосиф був незаконно звинувачений і вкинутий до в'язниці через свою непорочність, так і Христос був зневажений і відкинутий, тому що Його праведне, сповнене самозречення життя стало докором для грішника; хоча на Ньому не було жодної вини, Він був засуджений на підставі фальшивого свідчення. Терпіння і покірливість, з якими Йосиф зносив несправедливість та утиски, його готовність прощати, благородство, яке він виявив до своїх жорстоких братів, уособлюють покірність Спасителя, Котрий без нарікань зносив злобу і знущання нечестивих, а також Його прощення не тільки Своїх убивць, а й усіх, хто приходить до Нього, визнаючи власні гріхи і шукаючи прощення. Після смерті батька Йосиф ще прожив 54 роки. Він ще побачив дітей Єфрема до третього покоління; сини Махіра, сина Манасіїного, також виросли на колінах у Йосифа. Він бачив, як його народ намножувався і процвітав, а тому протягом усього свого життя непохитно вірив, що Бог поверне Ізраїля до Обітованої землі.

Відчувши наближення кінця, Йосиф зібрав навколо себе родичів. Хоч він користувався великою пошаною у фараоновому краї, Єгипет залишався для нього місцем вигнання. Його остання воля — свідчення того, що Богом обраний Йосиф пов'язав свою долю з Ізраїлем. Останніми його словами були: “Бог обов'язково згадає вас, і виведе із цієї землі до Краю, про який присягнув Авраамові, Ісаакові та Якову”. Він узяв урочисту клятву з Ізраїлевих синів, що вони винесуть його останки до Ханаанської землі. “І впокоївся Йосиф у віці ста десяти років. І забальзамували його, і він був покладений у гробницю в Єгипті”. Протягом усіх наступних століть тяжкої праці ця домовина, нагадуючи передсмертні слова Йосифа, була для Ізраїля свідченням того, що їхнє перебування в Єгипті є тимчасовим, спрямовувала сповнені надії погляди до Обітованої землі, стверджуючи, що звільнення неодмінно прийде.