Розділ 21. Йосиф та його брати

Відразу ж розпочався обшук. “І поспішно поспускали вони кожен свого мішка”, і управляючий оглянув кожного, починаючи від Рувима і до наймолодшого. Чаша була знайдена в мішку Веніямина.

Брати роздерли свій одяг на знак крайнього розпачу і повільно рушили до міста. Через дану ними обіцянку Веніямин був приречений на довічне рабство. Вони пішли за управляючим до палацу і, побачивши правителя, який ще був там, попадали перед ним на землю. “Що це за вчинок ви зробили? — запитав той. — Хіба ви не знали, що такий муж, як я, справді відгадає?” Цими словами Йосиф намагався примусити їх зізнатися у своєму гріху. Він ніколи не претендував на те, що володіє силою віщування, але хотів, аби вони повірили, що він може читати таємниці їхнього життя.

Юда відповів: “Що нам сказати панові нашому? Що говорити? Чим виправдатись? Бог знайшов провину твоїх рабів! Ось ми раби панові нашому, і ми, і той, в руках якого була знайдена чаша”.

“Далеке мені те, що хочете зробити ви, — почулось у відповідь. — Чоловік, в руці котрого була знайдена чаша, — він буде мені рабом! А ви йдіть із миром до вашого батька”.

У глибокому розпачі Юда наблизився до правителя і благав: “О мій пане, нехай скаже раб твій слово до вух пана свого, і нехай не палає гнів твій на раба твого, бо ти такий, як фараон”. Зворушливими, красномовними словами він змалював горе батька, котрий втратив Йосифа, та його небажання відпустити з ними до Єгипту Веніямина, бо він був його єдиним сином, що залишився від Рахілі, яку Яків так ніжно кохав. “А тепер, — продовжував він, — коли я прийду до раба твого, мого батька, а юнака не буде з нами, — а душа його зв'язана з душею хлопця, — то, коли він побачить, що юнака немає, то помре. І зведуть твої раби сивину раба твого, нашого батька, у смутку до шеолу. Бо раб твій поручився за юнака батькові своєму, кажучи: Коли я не приведу його до тебе, то згрішу перед батьком своїм на всі дні! Тепер отже благаю тебе, нехай же твій раб залишиться замість юнака невільником панові моєму. А юнак нехай іде зі своїми братами! Бо ж як я прийду до батька свого, коли юнака зо мною не буде? Не хочу бачити того нещастя, що спіткає мого батька”.

Йосиф був задоволений. Він побачив у своїх братах плоди щирого розкаяння. Вислухавши благородне прохання Юди, він наказав, щоб усі, окрім братів, вийшли, і тоді, ридаючи вигукнув: “Я — Йосиф… Чи живий ще мій батько?..”

Від страху й подиву брати стояли як укопані. Невже ж то цей правитель Єгипту був їхнім братом Йосифом, якому вони заздрили і хотіли вбити, продавши врешті-решт як раба? Вони пригадали своє жорстоке ставлення до нього. Згадали, як глузували з його снів та намагалися не допустити виконання. Разом з тим у їх здійсненні прийняли безпосередню участь; були повністю в його владі, і Йосиф, напевно, помститься за вчинене йому зло.

Зауваживши їхню розгубленість, Йосиф лагідно сказав: “Підійдіть же до мене!” Коли брати підійшли, він сказав: “Я Йосиф, ваш брат, якого ви продали до Єгипту. Тепер же не сумуйте, і нехай не буде жалю в ваших очах через те, що ви продали мене сюди, бо це Бог послав мене перед вами для збереження вашого життя”. Усвідомлюючи, що вони вже досить настраждалися за свою жорстокість до нього, Йосиф, з притаманним йому благородством, намагався розвіяти їхній страх і звільнити від гірких докорів сумління.

“Бо ось два роки, — продовжував він, — голоду на землі, і ще буде п'ять років: не буде ні оранки, ні жнив. І послав мене Бог перед вами зберегти вас на землі, і зберегти ваше життя великим визволенням. Виходить тепер, — не ви послали мене сюди, а Бог. І Він зробив мене батьком фараонові, владикою усього дому його та управителем усього краю Єгипетського. Поспішіть, і йдіть до батька мого, та й скажіть йому: отак говорить син твій Йосиф: Бог зробив мене володарем усього Єгипту. Прийди ж до мене, не гайся! І осядеш у землі Гошен, і будеш коло мене ти, і діти твої, і діти дітей твоїх, і дрібна та велика худоба твоя, і все, що твоє. Я буду утримувати тебе там, бо голод продовжуватиметься ще п'ять років, аби не потрапив ти у злидні, твій дім, і все, що твоє. І ось очі ваші й очі брата мого Веніямина бачать, що це мої уста говорять до вас… І припав він на шию Веніямину, братові своєму, та й заплакав, і Веніямин плакав на шиї його. І цілував він усіх братів своїх, і плакав з ними… А після того розмовляли брати його з ним”. Вони покірно визнали свій гріх і благали у нього прощення. Брати довго мучилися через болісні докори сумління і тепер тішилися, що їхній брат живий.

Вістка про те, що сталося, швидко дійшла до фараона, котрий, бажаючи віддячити Йосифові, підтвердив запрошення, дане правителем для його сім'ї, словами: “Добро усього Єгипетського краю — ваше”. Брати вирушили додому зі щедрими запасами провізії, з возами та всім необхідним для переїзду їхніх родин і слуг до Єгипту. Веніямина Йосиф обдарував коштовними дарунками більше за всіх. Побоюючись, щоб між ними дорогою додому не виникло суперечки, він дав їм наказ: “Не сваріться в дорозі!”

Сини Якова повернулися до батька з радісною вісткою: “Йосиф ще живий, і… він владарює над усім Єгипетським краєм”. Спочатку старий батько був приголомшений, бо не міг повірити в почуте; але побачивши цілу валку возів, нав'ючених тварин та Веніямина, котрий знову був біля нього, він переконався, що це правда, і в пориві великої радості вигукнув: “Досить! Ще живий Йосиф, мій син! Піду ж та побачу його, поки помру!”

Десятьом братам довелося ще раз принизити себе. Тепер вони визнали перед батьком той обман та жорстокість, які вже стільки років отруювали і його, і їхнє життя. Яків не підозрював синів у такому огидному вчинку, але побачивши, що все вийшло на добро, простив і благословив своїх грішних дітей.

Незабаром батько і його сини, їхні родини, а також худоба та безліч слуг вирушили до Єгипту. З радісним серцем вони здійснювали свою мандрівку, і коли прибули до Беер-Шеви, патріарх приніс жертви подяки, благаючи Господа послати їм запевнення в тому, що Він буде супроводжувати їх. У нічному видінні Яків почув божественне слово: “Не бійся піти до Єгипту, бо Я зроблю тебе там великим народом. Я піду з тобою до Єгипту, і Я також виведу тебе звідти”.

Запевнення: “Не бійся піти до Єгипту, бо Я зроблю тебе там великим народом”, — мало дуже велике значення. Авраамові була дана обітниця, що його потомство стане незліченним, як небесні зорі, але вибраний народ намножувався все ще повільно. До того ж в землі Ханаанській не було умов для становлення нації, яка була передречена Богом. Вони жили серед язичницьких племен, які мали перебувати там до “четвертого покоління”. Якщо б нащадкам Ізраїля довелося стати в Ханаані численним народом, то для цього їм потрібно було або прогнати мешканців цього краю, або ж розселитися поміж ними. Перша умова, згідно з божественним планом, була неможливою, а змішавшись із хананеями, вони опинилися б у небезпеці впасти в ідолопоклонство. В Єгипті ж були усі умови для здійснення божественного задуму. Родюча, рясно зрошувана частина землі, яка була надана їм, сприяла їхньому швидкому зростанню. Відраза, яку викликало в єгиптян їхнє заняття, — “для Єгипту кожен пастух отари — огида”, — дозволяла їм залишатися відокремленим, особливим народом, не брати жодної участі в ідолопоклонстві Єгипту.

Досягши кордонів Єгипту, мандрівники відразу ж рушили до землі Гошен. Туди прибув і Йосиф на колісниці, у супроводі царського почту. Однак він забув про все: і про пишність, яка його оточувала, і своє високе становище; лише одна думка володіла цілим його єством, лише одне палке бажання сповнювало серце. Коли Йосиф побачив мандрівників, що наближалися, почуття любові, яке він приборкував стільки довгих років, спалахнуло з новою силою. Зіскочивши з колісниці, він поспішив назустріч батькові. І впав йому на шию, та й плакав довго… І промовив Ізраїль до Йосифа: “Нехай тепер я помру, побачивши обличчя твоє, бо ти ще живий!.

Йосиф узяв зі собою п'ятьох братів, щоб представити їх фараонові та отримати від нього дозвіл на землю, яка мала стати місцем проживання в майбутньому. З почуттям вдячності до свого прем'єр-міністра монарх міг удостоїти їх честі обійняти певні державні посади; але Йосиф, вірний поклонник Єгови, намагався уберегти своїх братів від спокус, на які вони могли б наражатися при дворі язичницького фараона, тому порадив чоловікам чесно відповісти на запитання царя щодо їхнього роду занять. Сини Якова прислухалися до його поради, обережно зробивши натяк на те, що вони лише на деякий час прийшли до цієї землі і не збираються назавжди оселятися тут, зберігаючи, таким чином, за собою право залишити країну будь-якого часу. Фараон віддав їм для проживання, як і обіцяв, “найліпше місце цього краю” — країну Гошен.

Незабаром після прибуття Йосиф привів до фараона свого батька. Для патріарха було незвично опинитися в царських палатах; однак він постійно спілкувався з Наймогутнішим Царем серед величної природи, і тепер, усвідомлюючи таку перевагу, звів руки і поблагословив фараона.

Під час першої зустрічі з Йосифом Яків говорив так, ніби в цей радісний час, коли настав кінець його тривогам і смуткові, він мав би помирати. Проте ще сімнадцять років було даровано йому прожити в мирному відлюдді землі Гошен. Ці щасливі роки разюче відрізнялися від попередніх. Він бачив у своїх синах плоди справжнього розкаяння; його сім'я мала всі умови, щоб перетворитися на могутній народ; вірою він все ж покладався на певну обітницю про майбутнє оселення в Ханаані. Яків був оточений любов'ю і турботою, на яку лише був спроможний управитель Єгипту; щасливий, що його давно втрачений син знову з ним, він мирно доживав свої дні.

Відчуваючи наближення смерті, Яків послав за Йосифом. Твердо довіряючи Божій обітниці щодо володіння Ханааном, він сказав: “Не поховай мене в Єгипті. Я ляжу з батьками своїми; ти винесеш мене з Єгипту, і поховаєш в їхньому гробі”. Йосиф пообіцяв так зробити, однак Яків цим не задовольнився; він примусив його урочисто заприсягтися, що його буде поховано в гробівці його батьків — у печері Махпела.

Ще одна важлива справа вимагала вирішення. Сини Йосифа повинні були офіційно увійти до числа дітей Ізраїлю. Тому Йосиф, прийшовши на своє останнє побачення з батьком, привів зі собою Єфрема та Манасію. Ці юнаки за материнською лінією належали до найвищого чину єгипетського священства, а становище батька відкривало їм дорогу до багатства і слави, якщо б вони вирішили поєднати свою долю з єгиптянами. Однак Йосиф бажав, щоб вони залишилися зі своїм народом. Він засвідчив свою віру в обітниці Заповіту і бажав, щоб його сини відмовилися від усіх почестей Єгипетського царства надавши перевагу життю серед зневажених пастуших племен, котрим були довірені Божі істини.