Розділ «85»

– Ось бачиш, – неголосно мовив Нік і знову зітхнув. – Ми їм більше не потрібні.

– А наші відбитки пальців?

– А той палець із пробірки? – запитанням на запитання відповів Нік.

Нервові думки Ніка все-таки передалися Віктору, і він вже зіставляв можливість своєї загибелі з несподіваною появою Рефата. Тепер увесь його конспіративний зв’язок із Москвою мав просто смішний вигляд. Він приховував від Георгія, що знайомий із Рефатом, а Рефат був більше ніж просто знайомий із Георгієм. Рефат був його людиною, або навпаки – Георгій був людиною Рефата. В усякому разі, тепер було б смішно уявляти, ніби Георгій не знав про зустрічі Віктора з Рефатом, про ту підмосковну дачу з тиром, про Войтека, що передав у Лондоні фотографії, завдяки яким вони впізнали в обличчя і Сапера, і Ценського.

Навіщо потрібен був увесь цей цирк?

– А де зараз ті гроші, за які вони розписалися? – запитав раптом Нік, перебиваючи роздуми Віктора.

– Не знаю, – відповів Віктор.

Дорога вже вибігла з міста. По один бік од неї простяглися луги, по інший – огорожа військової частини, увінчана закрученою павутиною з колючого дроту.

– Ми їдемо в аеропорт, – прошепотів Нік, помітивши покажчик, який промайнув ліворуч.

Немов на підтвердження його слів, над ними, обганяючи джип по повітрю, пролетів літак. Пролетів досить низько, заходячи на посадку.

– Ні, нам тепер немає ціни, – мовив після паузи Віктор. Мовив упевнено і твердо. – Нас тепер берегтимуть…

Коли до аеропорту залишалося два кілометри, «мерседес» пригальмував. Джип зупинився поряд. Із «мерседеса» вийшов Георгій.

– Давайте сюди іграшки! – сухо наказав він. Нік і Віктор покірливо віддали Георгію свої пістолети. Холодок пробіг по спині Віктора. Він погляду не зводив із пістолетів, що опинилися тепер у руках у Георгія.

Георгій несподівано всміхнувся. Дістав із кишені квадратик фланелевої тканини, протер спочатку пістолет Ніка, кинув його в траву біля узбіччя. Потім учинив так само з пістолетом, узятим у Віктора.

– Усе! – посміхнувся він. – Тепер їдьмо!