Розділ «85»

– Сьогодні більше ніяких запитань не ставте, – попросив батьківським тоном Георгій, глянувши на годинник. – Домовилися?

Нік і Віктор кивнули.

– Зброю застосовувати при щонайменшій небезпеці. Про себе не думайте, небезпека для мене й людини, яка зараз підійде, поширюється і на вас. Якщо нас заженуть у могилу – то всіх разом.

Далі пили каву мовчки. Георгій поглядав на годинник. Кидав погляд на іноземців, які сиділи за сусідніми столиками на широкій готельній терасі. Погляд його різко ковзнув у бік моря, де горизонт перетнув якийсь корабель.

Минуло не менше години, перш ніж на його обличчі з’явилася стримана усмішка. Віктор почув за своєю спиною кроки, але не обернувся. Він сидів навпроти Георгія. Праворуч од Георгія стояв вільний стілець. Тінь чоловіка, що прибув, набула реальності, чоловік усівся, Віктор подивився на нього і обімлів. Це був Рефат Сибіров.

– Добрий ранок усім, – він обвів трьох напруженим, але все-таки привітним вузькооким поглядом. – Через двадцять хвилин виходимо, – сказав Рефат. – Через тридцять п’ять хвилин маємо під’їхати до банку. Нас чекатимуть.

Віктор відзначив подумки, що в голосі Рефата твердості й якоїсь командирської впевненості було більше, ніж у Георгія. Георгій був м’якший, може, просто добріший у душі. Хоча душевна доброта якось не в’язалася з його службою.

Нік пильно дивився на Рефата й мовчав. Цю людину він ніколи не бачив. Те, що він не назвався, особливо не здивувало, але мовби підкреслило, що саме він із цієї миті взяв командування на себе. Саме його чекав Георгій, і було зрозуміло, що доки ця людина не з’явиться, ніщо не почнеться. Тепер він прийшов і повідомив, що все починається через двадцять хвилин.

Георгій привернув увагу Ніка ледве помітним жестом руки.

– Далі, ніж на півтора метри, від нас не відходити, – мовив він. – На будь-який різкий рух біля нас або в наш бік відповідати пострілом. Думати потім.

Георгій перевів погляд на Віктора. Той кивнув.

Рефат усміхнувся й теж кивнув.

Залишивши двадцятидоларовий папірець на столі, вони піднялись і пройшли через хол до виходу з готелю.

– Ти з нами? – запитав Георгій, киваючи на міні-джип.

– Спасибі, навіщо тіснитися?

Він пішов до вже знайомого їм шоколадного «мерседеса», що стояв ліворуч од входу.

Джип розвернувся й виїхав на дорогу, що вела до обрізаного мертвим містом шосе. «Мерседес» неспішно рушив услід.

Нік поглядав крізь заднє скло на «мерседес», який витримував безпечну дистанцію.

Зупинилися перед бетонною непоказною двоповерховою коробкою з написом «Норд Медітерраніен Бенк».

Скляна вертушка входу нерухомо поблискувала на сонці.