Розділ «85»

Георгій усміхнувся.

– Він там уже є, – сказав він по-англійськи, кивнувши на комп’ютер.

Банківський службовець узяв третій відбиток пальця в рамочку, клацнув клавіатурою. Процесор комп’ютера задзижчав, і на кольоровому моніторі виник рух. Секунд через десять над третім відбитком пальця виринула фотографія. Ніку, що стояв метрів за три від комп’ютера, обличчя, що з’явилося на моніторі, видалося знайомим. Дивне заціпеніння зупинило і думки, і почуття. Над третім відбитком пальця всміхався не хто інший, як Сергій Сахно на прізвисько Сапер.

Нік обернувся до Георгія. Георгій загадково всміхнувся. Його очі випромінювали задоволення.

– Така компанія вас влаштовує? – запитав Георгій.

Нік не відповів. Він знову подивився на монітор. Спробував угледітися в обличчя Сахна, щоб зрозуміти, як давно було зроблено цей портрет. Фотографія була недавньою, але наскільки недавньою – зрозуміти було неможливо. В усякому разі, на Сергієві була та сама джинсова куртка, в якій він утікав із Києва.

– О’кей, – мовив араб і ще раз клацнув клавіатурою комп’ютера.

Вийшовши з банку, Нік замружився від яскравого сонячного світла.

– Я поїду в «мерседесі». Їдьте за нами слідом і не відставайте! – сказав Георгій, простягаючи Віктору ключі від джипа.

Перші хвилин десять Віктор і Нік їхали мовчки, прилаштувавшись у хвіст шоколадному «мерседесу». Потім Нік важко зітхнув і тут же спіймав на собі запитливий погляд Віктора.

– Ти чого?

– Я втомився, – видихнув Нік. – І… мені здається, він не даремно пересів до цього…

– До Рефата?

– А ти його знаєш?

Віктор кивнув, повертаючи вслід за «мерседесом» уліворуч.

– А що тобі здається? – запитав він через хвилину.

– У мене був друг, коли я служив військовим перекладачем в Африці. Він підірвався на мікроавтобусі. На міну наїхали.

– Ну, ми їдемо по дорозі, тут мін не буде. Та і який сенс нас висаджувати в повітря?

– Міну можна і з собою везти, навіть не підозрюючи про це. Може, зупинимося, подивимося?

– Він же наказав не відставати від них.