Розділ «45»

– Забобонні вони, чи що? – запитав Сергій, хитнувши головою.

У Трір похоронний лімузин в’їхав уже ввечері. Після звивистого шосе, що бігло останні п’ятдесят-шістдесят кілометрів між пагорбів, уїхавши в місто, Сахно розслабився. Прямі вулиці, залиті світлом ліхтарів і вітрин, зняли напруження.

– Слухай, у тебе на «МакДоналдс» вистачить? – запитав він Ніка.

Нік глянув на годинник – десята вечора.

Думка про те, що можна трохи почекати, йому сподобалася. Для стрільби, навіть і з глушником, було ще ніби ранувато.

– Так, вистачить, – кивнув він. – Ти пам’ятаєш, де тут «МакДоналдс»?

Сахно звернув на сусідню вулицю, і обоє побачили величезну літеру «М», що світилася жовтим.

Залишивши машину на маленькій стоянці «для клієнтів», вони зайшли в акваріум «міжнародної їдальні». Взяли по «біґмаку» з картоплею і по скляночці кави.

Нік по дорозі до столика підчепив у підвішеній до стіни газетниці товсту газетку – захотілося поглянути, що там у світі відбувається, поки він застряг у Німеччині.

Всілися за той же столик, що й минулого разу. Перед вітринним вікном.

Відкусивши «біґмак», Нік розгорнув газету. Пробіг поглядом по заголовках статей і заміток. Нічого цікавого. Перегорнув сторінку, і раптом – «Російський слід у Моншау». Прочитав невелику замітку, і стало трохи ніяково.

«У справі про вбивство власника російського ресторану «Маша» пана Погодинського з’явилися нові деталі. За кілька днів до його смерті в Моншау двічі приїжджав «ягуар» малинового кольору, хазяїн якого – лисий чоловік років п’ятдесяти – довго про щось розмовляв з паном Погодинським по-російськи, заважаючи йому обслуговувати клієнтів. Після того, як чоловік пішов, Погодинському стало зле, і літній парі, яка в цей час вечеряла в ресторані, довелося викликати «швидку». Після виявлення трупа стало відомо, що з будинку Погодинського зник маленький сейф, розміром 30 на 40 сантиметрів, що розташований був у стінній ніші за дзеркалом. Нагадаємо, що спочатку поліція вважала те, що сталося, самогубством, але медична експертиза показала, що Погодинський помер од тяжких тілесних ушкоджень у ділянці печінки та нирок. Поліція також вважає, що вже після загибелі Погодинського в його будинку побували злодії, що вкрали банківські картки та чекові книжки Погодинського. Проте спроб використання карток і чеків зафіксовано не було».

– Ти що там знайшов? – відвернув Ніка голос Сергія.

– Та так, нічого особливого… – мовив спроквола Нік, опускаючи газету.

– Тоді давай доїдай!

Нік дожував «біґмак». Добре хоч, що відерну каву було прикрито пластиковою кришечкою, отож вона була ще теплою.

Ідучи, Нік прихопив із собою газету й тільки в машині згадав, що взяв її в газетниці «МакДоналдса». Але повертати не захотів.

Поки виїжджали на Люксембурзьке шосе, Нік роздумував про прочитану замітку. Звичайно, те, що шукали не їх, а чоловіка на малиновому «ягуарові», трохи заспокоювало. Але і про них усе-таки щось знали, щоправда, назвали їх просто «злодіями».

Малиновий «ягуар» раптом сам собою виник у пам’яті, немов перед очима Ніка. Так, тільки вчора вони бачили малиновий «ягуар», що в’їжджав у садибу, за огорожу якої він, Нік, кинув чотири кіло мороженої риби.

Нікові стало ясно абсолютно, що все це – «кадри» з одного фільму: і вони удвох з Сахном, і лисий у малиновому «ягуарові», і людина, що спрямовувала їх по телефону то в Моншау, то сюди, під Трір. Він або вони, мабуть, і займаються цими пошуками. Пошуками грошей… А вони з Сахном наче перевіряють версії або, простіше кажучи, роблять чорну роботу. «Чи розповісти про замітку Сергію? Напевно, треба буде, але пізніше, – думав Нік. – Згодом, коли вони повернуться в Ойскірхен. Може, і про піґулки йому розповісти? Ні, це небезпечно».