Розділ «45»

Задзвонив телефон.

– Тебе, напевно, – кивнув у бік телефону Сахно.

Нік підійшов.

– Ніколас Ценн? – запитав знайомий голос.

– Так.

– Посилочку отримали?

– Так.

– Ну так слухайте. Поїдете сьогодні туди ж. Як стемніє, нехай ваш приятель із дерева по собачках за огорожею постріляє. По дорозі назад зупинитеся в Трірі й зателефонуєте 546-33. Там завжди є автовідповідач. Скажете: «Є декілька запитань» і опустите трубку. Зрозуміло? Номер 546-33.

– У нас гроші закінчуються, – мовив у трубку Нік.

– Вони в усіх закінчуються. Не турбуйтеся. Повернетеся, заберете з поштової скриньки.

Нік опустив трубку.

– Ну що, гроші будуть? – запитав Сахно. – Треба було йому сказати, що черепаху годувати нічим! Вони тварин більше люблять ніж людей.

– Хто вони? – заклопотано перепитав Нік, все ще думаючи про розмову, яка щойно відбулася.

– Усі вони… – невизначено махнув рукою Сергій. – Так будуть гроші?

– Авжеж. До нашого повернення, з доставкою додому.

– Дбайливі… – мовив повагом Сахно.

За годину, заправившись на виїзді з Ойскірхена, вони вже їхали знайомою дорогою в бік Тріра. У плоскому багажнику, влаштованому під підставкою для труни, лежала чорна валізка з розібраною рушницею.

При наближенні до чергового перехрестя перед виїздом на автобан побачили і почули «швидку допомогу», що мчала до цього ж перехрестя з лівого боку.

Сахно пригальмував, пропускаючи «швидку», але її водій теж зупинився й наполегливо помахав рукою, пропонуючи похоронному лімузину проїхати першим. При цьому сирену він не вимикав.

Сахно матюкнувся і проскочив перехрестя, після чого і «швидка» рвонула з місця.