Розділ «Йосьчина стодола »

У Підлужного в грудях стало шалено калатати серце, і він уже не чув різноголосих викриків, коли одні раділи, почувши повідомлення про їхню подальшу участь у військових справах, а інші у розпачі кидали шапки на сніг і топтали ногами, висловлюючи цим своє невдоволення. Він подумки вже осягнув серцем та душею, що незабаром побачить найдорожчих у цьому світі людей. Перебуваючи у загальній юрбі, Андрій обмірковував шлях, яким добиратиметься на рідну Самарщину, і усвідомлював, що це буде неймовірно важко. Пригадав вірного побратима Івана, доля якого була йому невідомою, а ще — Санька Голоту. Вони б підтримали його на зимовому шляху додому... А де ж їх тепер знайдеш?

Врешті-решт козаки вгомонилися, і Петро Гусак, злізши з воза, на якому стояв під час промови, запросив до себе в хату десятників, а козаки потроху стали розбрідатися по теплих домівках. Андрій із Яремою неспішно йшли до Йосьчиного дворища, і, коли поблизу нікого вже не було, Андрій звернувся до Яреми:

— Вікторе, а ти що збираєшся робити?.. На Січ чи, може, лишишся у Чигирині, при Богданові?

Ярема замислився і відповів не відразу, та, вже ніби прочитавши думки Андрія, промовив:

— Розумієш, мені є куди йти і одночасно — нікуди. Пішов би з тобою до теплої пори... Хочеться поглянути на ваш благодатний край, та й лячно тебе самого на зимовому шляху лишати...

Андрій із вдячністю глянув на Ярему і схвильовано промовив:

— Я, Вікторе, думав, що залишишся при Богданові, та бачу, що ти справжній товариш. Удвох доберемося до моєї Михайлівни.

Повернувшись до стодоли, хлопці помовчували, не встряючи у суперечки козаків зі своєї десятки. Перш ніж повернувся Макар, усі гарячі голови і ті, що були не згодні з рішенням Богдана, вгамувалися. Десятник сумирно зайшов у стодолу і, побачивши, що хлопці вгомонилися, якось здивовано обвів усіх поглядом і нарочито голосно запитав:

— А що це ви валяєтесь лежнями?! Я за них горлянку рву, щоб разом до Низу йти, а вони...

Усі дружньо схопилися з долівки і, ставши колом біля Макара, чекали від нього слова. Десятник обвів усіх поглядом, ніби впізнаючи кожного, і повідомив:

— Гусак особисто підібрав під своє начало три десятки із сотні. Решта йде до Січі!

На подив десятника, ніхто не став розпитувати, що й до чого, а після цього хтось викрикнув, що добре було б пововтузитися в сніжку, і напівроздягнені козаки висипали на дворище. У сніжки вийшли погуляти молоді хлопці й, піднявши гвалт, стали натирати один одного снігом або ж засипати за пазухи. На лемент хлопців з десятки Макара де не взялися козаки з ближніх хат, і на дворищі Йоськи завирувало дивне «побоїще». Андрій із Яремою були вже геть мокрі від снігу, а коли прибульці з інших хат з’явилися, то всі прудко, ставши ланцюгом, накинулись на «чужинців». Тут уже треба було не ловити ґав, а ухилятися від снігових ядер «супротивників», і боротьба розгорілася з новою силою. Тримаючись разом, Андрій та Ярема всіляко уникали снігової купелі, та все ж, коли нападників стало набагато більше, хлопців усе частіше накривали по спині чи по голові. Пилипенко, який спостерігав за цією сутичкою, закричав:

— Макарівці! Усі до мене! Відступай у стодолу!

Андрій, відбившись від декількох нападників, що завзято насідали, рвонув з місця і побіг до стодоли разом із Яремою та своїми хлопцями. Коли останній учасник снігового побоїща забіг у приміщення, Макар хутко зачинив двері.

— Усім роздягатися і сушити мокре ганчір’я! — отаманським голосом віддав наказ Пилипенко, але хлопці вже й без примусу стягували з себе промоклий одяг.

Знову здійнявся сміх, бо хтось залишився геть голим, а хто спритніший, той, роздягнувшись, розмістив одяг до сушки і сховався під ліжником. Коли всі заспокоїлися, Макар похвалив молодих козаків з десятки, що добре стримували «супротивників».

По обіді десятник підсів поміж Андрієм та Яремою і запитав, поглядаючи на обох;

— Хлопці, а ви як вирішили? Вам Петро Гусак дає вільний вибір... Що скажете?

Андрій глянув Макарові у вічі й твердо промовив:

— Ми вирушаємо на Присамарщину. Треба своїх провідати... Душа вже нудиться, немає наснаги воювати.