Розділ «Йосьчина стодола »

У стодолі дійсно було, як у Бога за пазухою. Ці слова повторював і увесь час метушився Василь Крят, якого нещодавно приписали до десятки. Свій харч не треба було витрачати, бо ж принесли смаженої поросятини, і дісталося кожному по половині глечика молока.

Після вечері всі розчервонілися, мов варені раки, і стали стягувати із себе решту одягу, залишившись у спідніх полотняних сорочках. Їм запропонували обмитися з дороги, і козаки, витягнувши жбан з теплою водою на подвір’я, поливали один одного, а потім розтирали снігом. «Таке було тільки в Києві!» — задоволено викрикували козаки, і веселий регіт лунав на все Йосипове подвір’я. Ледве вкоськавши своїх хлопців, Макар побачив, що вже постелено поверх сіна ліжники, тож пригримнув:

— Годі, годі вам... Немов діти!.. Он дивіться, яку вам постіль приготували. Гайда спати!

Усі стали вибирати собі місця для сну; а Василь Крят пішов позаглядати по казанах з варивом для худоби, що стояли на довгій кабиці.

— Пане десятнику! Тут таке вариво, що й ми могли б ще підкріпитися перед сном! — почувся його щасливий голос.

Макар промовчав і продовжував лаштуватися до відпочинку. Ще двоє козаків стали з цікавістю порсатися копистками у казанах. Почулися неголосні відгуки про смачну їжу та ще й прицмокування. Нарешті Пилипенко не витримав і, вилаявшись, пригрозив, що зараз же загасить лоївки і вони, як щури, тицькатимуться, шукаючи собі місце. Василя з двома його «застільниками» як вітром здуло від кабиці з казанами, і Макар, закрившись на засув, загасив лоївки. Через короткий час стодола наповнилася різноголосим хропінням та посопуванням зморених козаків.

Підлужний прокинувся перед світанком від якогось стогону і тупцювання босих ніг по долівці стодоли. Він тихцем потягнувся рукою до шаблі, що лежала поміж ним і Яремою, та неголосно запитав:

— Що за дідьки тут топчуться? Зараз махну шаблею попід сідницями!

Почувся голос Макара:

— Та лежи, Андрію! Це наші вчорашні «кописники» носяться з животами надвір. Добре «підкріпилися» на ніч!

Пилипенко запалив лоївку, і при її світлі один за одним у стодолу забігло троє, а поміж них — Василь Крят. Обтрушуючи сніг з босих ніг, вони винувато поглядали на козаків, що вже прокинулися і, лежачи, поглядали на них.

— Ви там хоч у знане місце бігали? А то до сходу сонця ми і двері не зможемо відчинити!.. — вирвалося у Андрія, і вся стодола ледве не піднялася вгору від загального реготу.

А горезвісна трійця, похнюпившись, потьопала мокрими ногами по долівці. Повернувшись до всіх спинами, «герої» повкладалися досипати.

Уже через деякий час почулися вранішні співи півнів, ревіння худоби та поросячий вереск. Хлопці один по одному виходили на подвір’я і, вмившись снігом, поверталися у теплу стодолу й розтирали тіло рушниками. З’явилися меткі служники і, поставивши на довгий стіл казан пахучої щерби, поклали кожному по чималенькій загребі. Кухар поділив щербу, розсипавши кожному черпаком, а коли кидав у миску густе вариво Василеві, якось співчутливо запитав:

— А ти будеш, Василю? Ви ж учора попоїли смачненько...

Усі знову засміялися і взялися наминати своє, постукуючи ложками.

Потім служники принесли ще й хлібного сирівцю, і козаки жадібно припадали до кухлів з гострим напоєм.

На вулиці почулися удари тулумбаса, і Пилипенко став підганяти деяких «чухріїв», які то шаблю свою шукали по закутках, то кожухи з кимось переплутали... Проте це тривало недовго, і через деякий час усі вже стояли побіля стайні. Ще увечері Андрій розповів Пилипенку про розмову зі служником Порфирієм, і вранці Макар, багатозначно Підморгнувши Андрієві, довірливо промовив:

— Спробуємо розжитися у Йосипа збіжжя ще на одну нічку та на дорогу...

Тут же з’явився гендляр і зі щасливою посмішкою став походжати поміж козаками, що стояли, тримаючи коней за поводи.