Розділ «Свічадо »

Андрій, посміхнувшись, весело зауважив:

— А козаки дійсно голяться шаблями. От Віктор перемінить воду і голитиме мене, а тоді я його!..

Ольга засміялася, мабуть, не довіряючи Андрієвим словам, і тихо промовила:

— А в мене свічадо є... Колись батько привіз із Києва, у гендляра купив... Дуже про мене дбав. Одна я в них із матір’ю...

Андрій трішки знітився, а потім весело звернувся до Ольги:

— А якщо ми поголимося, поглядаючи у твоє свічадо?.. Дозволиш?

Ольга кивнула головою і з якимось загадковим поглядом зникла за ширмою. Швидко вийшла, тримаючи обома руками дарунок батька. Андрій шанобливо взяв мерехтливе залізне свічадо, якого раніше ніколи не тримав у руках, і поглянув на своє відображення в нім. Мало коли доводилось Андрієві бачити своє обличчя, хіба що коли вмивався водою з річечки або з якогось дзеркального джерельця. Отож, на нього якось дивно поглянув молодий козак з темно-каштановим чубом та яскраво-синіми очима під густими темними бровами. Обвітрене чоло і вилиці були смаглявими від постійного перебування на холоді, а от чорні борода і вуса вже зачекалися гострого леза.

Ольга розвела окріп холодною водою. Андрій першим дістав шаблю і, помантачивши по лезові каменем, став голитися, а свічадо тримав Ярема. Потім Андрій умився теплою водою і глянув у свічадо. На нього здивовано дивився молодий гарний парубок.

Підлужний потримав свічадо, поки голився Ярема, а коли той завершив справу, розсміявся і вимовив:

— Їй-право, якби не бачив Віктора причепуреного, то в гурті не признав би... Поглянь, Ольго, який у мене товариш. Очей не відірвати... Куди тільки ті дівки дивляться?

Ольга знітилася, та все ж підійшла до Андрія і похапцем взяла з його рук свічадо.

— От і пий з його лиця воду, Андрію, якщо він тобі до вподоби... — відповіла і, зайшовши за ширму, вже звідти не виглядала.

Тепер хлопці заспішили на дворище, бо було чути, як Меланка гукала їх, просячи допомогти по господарству. Господиня разом із хлопцями пішла в клуню, і вони побачили купу сухого гілляччя та окоренків.

— Беріть колун, а онде — сокира... Рубайте дрова для печі, зима ще тільки почалася!

Андрій із Яремою поскидали кожухи та заходилися працювати. Руки знудьгувалися за такою працею, і хлопці гупали, поки не настали сутінки. За клунею височіла чималенька купа дрівець, і задоволені своєю працею козаки пішли до хати. Де-не-де також іще гупали сокири, і з усіх димарів клубочився дим.

— Не лише ми з тобою дрівця заготовляємо. Чуєш, як працюють наші!.. Тепер не померзнемо.

Так перемовляючись, хлопці зайшли до хатини, і Ярема звернувся до Ольги:

— Бачиш, дівчино, я не тільки гарний, а ще й роботящий. Якщо б нам випало хоч три дні побути з вами, до весни мали б дрова.

Тут Ольга не змогла втриматись від сміху і відповіла, зиркнувши на Віктора:

— А як на мене — хоч і до весни живіть... Ми вас іще й ткати навчимо. Хочеш? Знімай кожушину, будеш гарним помічником, а не тільки козаком.