Розділ «Свічадо »

— То мій товариш з морозу сапнув теплині хатньої... Він швидко оговтається, — поспішив відповісти Андрій.

Дівчина сиділа в іншому кінці хати за ткацьким верстатом і, нахиливши голову, вдавала, ніби щось перебирає руками, а сама спідлоба позирала на молодих козаків.

Нарешті жінка показала рукою на лаву і вже лагідніше мовила:

— Присідайте вже... Бачите, у нас дівка в хаті. Треба ж, щоб свати присідали!

Козаки всілися на лаву, і за якусь мить Андрій уже розкрив рота, щоб попрохати фуражу для коней, але жіночка його випередила:

— Мене Меланкою звуть... Батька в нас немає, згинув ще при поляках, а дочку назвали Ольгою... Трудяща, а женихи пішли на війну. Так сидьма й сидимо... Прядемо та тчемо, що кому потрібно...

— Я — Андрій, з Присамарщини, — швидко відказав Підлужний і тільки хотів сказати щось про Ярему, як той сміливо промовив:

— Віктором мене звати, а прізвище — Ярема. Мене так усі й називають... З низових козаків я, у війську давненько... Нежонатий...

Почувши це, всі посміхнулись, а Ярема нерозуміюче поглядав навсібіч, водячи головою, а тоді й сам посміхнувся та кашлянув у кулак.

— Чи надовго ви на постій? — запитала Меланка і подивилася на Андрія.

— Не відаємо, тітонько Меланко, але на одному місці довго не буваємо, — відповів Підлужний.

Тут втрутився Ярема:

— Тітонько, у нас коні такі занепалі, негодовані вже два дні... Серце крається, живі тварини все ж...

Меланка слухала його, а потім якимось жалісливим грудним голосом вимовила:

— І в нас коники були, напоєні і наїдені, а як поїхав наш батько до Києва, то ні слуху ні духу не відаємо...

Замовкла на хвилинку, а тоді так само сумовито продовжила:

— Вже два роки сінце не заготовляємо... Проте конячкам вашим від цього не краще. Підемо до Олекси, у нього є фураж. Дасте йому трохи грошей...

Після цих слів стала збиратися, щоб виходити, і хлопці піднялися з лави і вийшли надвір. У повітрі бриніли людські голоси та звідусіль долинали різноманітні пахощі наїдків. Відчувалося, що у місті перебуває зголодніле та зморене військо. Люди зачадили печами та ділилися з вояками небагатими у повоєнній скруті статками.

Хлопці потяглися за Меланкою і зайшли на сусіднє подвір’я. Меланка махнула їм, щоб стояли, а сама зайшла у хату. Утім, швидко з’явилася на порозі разом з Олексою, і всі попрямували до стайні. Там добродій сусід черпнув ковшем збіжжя. Меланка показала рукою на мішок і звернулася до Яреми:

— Неси своїм коникам, коли невінчаний!..