Розділ «Шлях до Старокостянтинова »

Не журися, коню вороненький,

Буде оброки по самії боки,

Буде сіна по самі коліна,

Будеш у станочку на суші стояти.

— Ой, ти мені, мій пане, не важок.

Ані твоя козацькая зброя,

Ані здобиченька твоя!

А те мені, пане, важко,

Що з боків та сторожають,

А спереду та зустрічають,

А ззаду погонь біжить.

— Гей, не журися, мій коню вороненький,

Ми сторожу обминемо,

А од погоні утечемо,

А з устрічею та поб’ємося.

Ой низом, вороненький, низом

Закидані дороженьки хмизом,

А ти, мій кінь вороненький,

Перескакуй хмиз цей зелененький.

Шлях лежав на Старокостянтинів, і козаки впізнавали ті місця, де відбувалися сутички з ворогами, де поховані бойові побратими. Андрієва душа зараз особливо відчувала швидкоплинність людського життя. Десь збоку був закритий туманами Човганський Камінь. Чимало християнського люду полягло там, а тепер знову все лишається на поталу ляхам. Козаки, попри бажання повернутися до рідних домівок, відверто висловлювали невдоволення закінченням війни, яка мала такий блискучий початок. А це ж майже втеча з визволених земель.