Розділ «Вивідини в Раханє »

Нахабні молодики, не звертаючи уваги на ці застереження, підняли руки з реманентом, щоб завдати удару Орлику і Гнідку, та Андрій, зробивши кидок в їхній бік, ударив по руці зухвалого молодика, і долоня з шаблею звалилась перед ним. Пролунав шалений крик, і ті двоє застигли, ошаліло дивлячись то на Андрія, то на свого товариша, у якого з руки цебеніла кров. Підбігли друзі і, погрожуючи зброєю, стали відганяти незнайомців від своїх коней, а Андрій, відтуливши жупана на молодикові, роздер його сорочку і вже непритомному обмотав місце поранення.

— Хутчіше на коней! Забираймося звідси! Більше нікого не бийте! — схвильовано наказав Іван, і миттєво всі були в сідлах.

Та вже було чути голоси вороже налаштованих людей, які наближалися до них, і тупіт вершників.

— Згуртуватися! Шаблі тільки для захисту! Будемо пробиватися! — знову закричав Іван, і четвірка друзів з оголеними шаблями ринула на людей, які прагнули напасти.

Раптово гвалт стих, і нападники злякано зупинилися, немов зачаровані, дивились, як повз них проносились верхові козаки. Андрій проривався третім, а позаду був Іван на своєму Гнідку. Коли поминули облогу, Підлужний, оглянувшись, побачив, то Іван скаче за ними, прихиливши голову до шиї коня. Зненацька збоку пролунали постріли з рушниці, і сліпа куля просвистіла побіля Андрія. Озирнувшись, він знову побачив Івана, який невідступно нісся галопом за ними.

Незабаром постріли вщухли, і, зменшивши ходу Орлика, Андрій оглянувся, але побачив тільки Гнідка, який слідував за ними. Наздогнавши друзів, Андрій викрикнув:

— Хлопці, Ярового немає! Гнідко — за нами, але без Івана!

Швидко перехопивши повід Іванового коня, Андрій прив’язав його до вуздечки Орлика і запропонував хлопцям повернутися, щоб пошукати свого побратима.

— Звісно, не поїдемо без нього. Що ми скажемо Петрові? Треба пошукати Івана — можливо, поранений! — підтримав Андрія Павло.

— Я повертаюся пішим, а ви — назирці за мною з конями. Якщо щось негаразд, я швидко на коня і... — невесело говорив Андрій про свою задумку.

Не зволікаючи і тримаючи напоготові шаблю, Андрій з осторогою повертався по їхніх слідах. Було чути далекі людські голоси, і Підлужний став подавати умовний сигнал — совиний покрик. Так пройшов уже до того місця, де бачив Івана на Гнідку, але ніяких ознак присутності побратима не примітив. Позаду почувся схвильований голос Яреми, і Андрій швидко повернувся до хлопців, які витягували Івана з-під густої ялини.

— Андрію, він непритомний, але ми почули стогін, — став говорити Павло, і Підлужний побачив залиту кров’ю штанину.

— Тримайте його... Я погляну на рану та зроблю перев’яз, — суворо сказав Андрій.

Розрізавши штанину, побачив широку рану, з якої юшила кров.

— Зараз зупинимо кровотечу, тільки перевірю, куля встряла чи вилетіла геть, — швидко оглянувши рану, сказав Андрій і сумовито похитав головою, а потім сповістив: — Куля залишилася в нозі, треба в’язати і шукати місце, де б можна було її неспішно витягти.

Вони поклали Івана, який так і не прийшов до тями, поперек спини Гнідка і, пройшовши подалі в гущавину лісу, стали шукати місце, де б розпалити багаття. Підлужний, черкаючи кресалом, підпалив жменьку пороху і підніс до полум’я сухе галуззя. Вогник побіг далі по хмизу, і швидко вдалося розпалити багаття. Андрій мовчки готувався витягувати кулю, а Ярема, відійшовши подалі, чатував від несподіванок.

Андрій розв’язав поранене місце і попрохав Павла тримати Івана за ноги. Заклав розпечений ніжу рану і, розворушивши кулю, миттєво її витяг. Хутко зав’язав рану і, глянувши на Павла, стомлено вимовив:

— Так мене вчили виймати кулі. Іванова — перша, дай бог, остання...

Через деякий час Іван подав слабкий голос:

— Андрію, ви тут? Води хочеться... Жаль, що підвів я Петра.