Розділ «Вивідини в Раханє »

Після короткого перепочинку виїхали на шлях, який уже підсвічувався місяцем. У повітрі відчувався подих морозу.

— Дивись, Маріє, на шлях. Ти розгледіла щось знайоме, щоб нам тут не заблукати? — стурбовано запитав Іван, наблизившись до дівчини.

Вона тільки мовчки хитнула головою, давши знак, що старанно вдивляється, але ще не бачила нічого примітного. Уже недовго було до світанку, і тут всі почули півнячі співи. Так зраділи, що одночасно направили коней на оте кукурікання.

— Які ці півні молодці! Без них можна потрапити до дідька в пащу! — першим зраділо вигукнув Павло, і в усіх полегшало на серці.

Тепер уже попереду було чути собачий гавкіт, і коні веселіше скакали, поспішаючи до майбутнього відпочинку.

— Ти, Павле, поїдеш першим і дізнаєшся, чи немає тут ляшків або татарви! — наказав Іван, і Павло, приготувавши зброю, поїхав наперед разом із Яремою.

У хутірець козаки заглиблюватись не стали, а почали об’їжджати його, видивляючись та слухаючи різноголосся собак, худоби, а інколи чули й незрозумілі людські голоси. Побачили побіля будиночку людську постать, і Павло, махнувши Яремі, щоб зачекав, подався до господи. На подвір’ї стояла підвода, запряжена одним конем, а побіля неї порались чоловік та жіночка.

— Доброго ранку, люди добрі! — весело промовив Павло і, спішившись, зайшов на подвір’я до оторопілих від несподіванки людей.

— Добже здравіє! — відгукнувся чоловік і став займатися перерваною справою — накривав віз великим пологом.

— Заблукали ми тут, ідучи в Замостя. Як зветься ваше містечко, пане? — уже тихіше запитав Павло, підходячи ближче до воза.

— Містечко є Раханє, а Замостя ще не є близько. Ідіть до Комарів, а там запитуйте, — недуже приязно відповів господар і, поглянувши на ґаздиню, кивнув їй у бік домівки.

Вона хутенько заспішила до ґанку охайного будиночку і зачинила за собою двері.

— Дякую, пане господарю... Ми поспішимо на шлях до Комарів, — чемно промовив Павло і, вже розвертаючи коня, запитав: — А татарського чамбулу не було десь тут видно днями?

Той помовчав, а потім сердито відповів:

— Бог дав, нас поминули, але не відаємо, що там буде...

Розмова далі не клеїлась, і Павло повернув коня від господи та швидко поїхав до місця, де його чекав Ярема.

— Схоже на те, що село польське. Здогадався він, що я козак, і неприязно розмовляв, — сказав Павло до Яреми, і вони поспішили до свого гурту.

Павло під’їхав до Івана і все доповів йому про розмову з поляком. Тут Іван замислився і звернувся до козаків:

— Хлопці, заїдемо до містечка чи, можливо, повернемося до своїх?

Андрій, подумавши, відказав: