Розділ «Полонення мурзи »

Попереду йшов Павло, що добре запам’ятав шлях назад, посередині — полонені мурзи, а за Іваном, несучи на спині Санька, важко ступав Андрій. Озиратися було ніяк та й неможливо, бо якщо їх побачать вартові, то доля буде одна — покладуть стрілами всіх. Дякуючи Богові, поки що все було добре, не помічені ніким, вони рухалися по звільненій від сторожі стежці. Темна ніч надійно покривала друзів. Уже вибиваючись із сил, Андрій тицьнув у плече Івана і тихо попрохав зупинитися хоч ненадовго. Вони всі на хвильку зупинилися, немов застиглі привиди, та й знову продовжили свій шлях.

Вийшли в умовне місце і зрозуміли, що найважче позаду. Іван подав умовний покрик, і, почувши відповідь, вони пішли у тому напрямку ланцюжком. Ще раз почули умовний покрик, і от уже козаки оточили їх. Легенько зняли Санька з Андрієвої спини та стали відходити далі. Підлужний відчув, як йому стало легко ступати, але він ішов за козаком, який ніс Санька, немовби побоюючись, що той впустить товариша на землю.

Пройшли десь із версту і потрапили в стан. Ті козаки, що не спали, оточили нічних мандрівників, а Петро наказав зав’язати очі полоненим та охороняти їх посиленою вартою.

На сході вже посвітлішало небо, і треба було думати, що робити далі, тому Петро Гусак запросив до себе всю свою колишню десятку і почав радитися, як краще облаштувати цю справу. Андрій слухав сотника уважно, і коли той закінчив, несміливо зауважив:

— А якщо, пане сотнику, взагалі не назвемося, що ми від Хмеля? Скажемо, що тутешні вояки, і станемо вимагати, щоб повернули наших дружин, дітей та всіх інших звільнили...

Макар Пилипенко уважно подивився на Петра і промовив:

— А дійсно, сотнику, ми їм мурзу з мурзеням, а вони нам — людей! Андрій діло говорить.

Такий хід діла сподобався і Петру. Він замислився, а тоді рішуче сказав:

— Не треба сюди вплутувати Хмеля. Ми заберемо людей та й зникнемо. Вони ніколи не дізнаються, під ким козакуємо!

Усі схвалили намір провести простий обмін, і Петро наказав тим, хто вночі не спав, щоб прилягли на деякий час.

Троє друзів завалилися спати на приготовлену для них суху траву під густою ялиною. Прокинулись від якоїсь метушні, коли вже зовсім розвиднилося, і, швидко схопившись, стали готуватися до походу, але Макар Пилипенко їх зупинив:

— Не поспішайте, хлопці. Зараз до татар поїде тлумач... Отоді й знатимемо, що далі буде...

Та вже було не до спання. Швидко перевірили зброю і поспіхом, обмивши водою обличчя, пішли до того місця, де лежав Санько. Біля нього вже почаклував козацький знахар, і Голота спав тепер сном праведника. Друзям хотілося дізнатися, що за рана у нього. Побачивши кремезного козака, який був у них у сотні за знахаря, Андрій запитав:

— Пане Устиме, як там наш Санько? Чи зможе далі з нами їхати?

Знахар почухав потилицю і хитрувато мовив:

— А ви, напевне, без нього і воювати не зможете... Полежати б йому треба. Тільки де?

Хлопці похнюпились і мовчки пішли до своїх коней, а коли наблизилися, то здалося, що чотириногі здивовано дивляться на них з німим запитанням: «А де ж Санько?» Андрій прив’язав до свого сідла Санькового коня і, заспокійливо плескаючи його по шиї, промовив:

— Не хвилюйся, Воронько, живий твій Санько...

Нарешті повернулися козаки з тлумачем, і Петро з десятниками та трійцею друзів вислухали відповідь ординців. Татари за повернення людей просять викуп, а мурзу з сином козаки мають повернути, інакше вони прийдуть з більшим військом і спалять усе на своєму шляху.

— Оце так вони хочуть назад свого мурзу... Можливо, й радітимуть, коли не повернемо, та поділять його добро... — вирвалось у Павла Години, і десятники з посмішкою поглянули на нього.