Розділ «39»

айя та Ґабріел проїхали через Сан-Лукас приблизно о першій дня й попрямували на південь автострадою із двостороннім рухом. Щоразу, коли одометр показував, що вони проїхали ще одну милю, Майя намагалась не звертати уваги на напругу, що зростала з кожною хвилиною. Повідомлення від Липи, дістане в Лос-Анджелесі, було досить чітким. Їдь до Сан-Лукаса, Аризона. Прямуй гайвеєм 77 на південь. Шукай зелену стрічку. Ім’я контактної особи — Мартін. Мабуть, вони не помітили стрічки або її здуло пустельним вітром. Можливо, Липу ошукала команда інтернетників Табула, і зараз вони прямують до засідки.

Вона звикла до нечітких вказівок, що вели до безпечних будинків або пунктів доступу, але все змінювалось, коли вона оберігала потенційного Мандрівника, такого, як Ґабріел. Після бійки в «Парадайз Дайнер» він тримався від неї на відстані, вони лише перемовлялися кількома словами, коли зупинялись, щоб наповнити бак бензином і подивитись на мапу. Він діяв, як людина, що погодилася залізти на небезпечну гору й приготувалась терпіти перешкоди на своєму шляху.

Майя відчинила вікно фургона, і пустельне повітря висушило піт на її шкірі. Блакитне небо. Яструб, що летів у потоці теплого повітря. Ґабріел був за милю попереду. Раптово він повернувся й поїхав назад дорогою. Він указав ліворуч і посигналив долонею. Подивись на це.

Дівчина побачила зелену стрічку, прив’язану до сталевого стовпа дорожнього знака, який показував кількість миль. У цьому місці автомагістраль стикалася з Грунтовою дорогою завширшки не більше ніж дві борозни від коліс, але там не було ніякого знака, який указував би на те, що саме ця дорога приведе їх до пункту призначення. Ґабріел зняв мотоциклетний шолом і повісив на ручку керма. Вони їхали через безкраю пустелю. Це була рівна й суха земля з кактусами й окремими купками зів’ялої трави, акація Ґреґґі дряпала боки фургона. На брудній дорозі було два перехрестя, але Ґабріел знайшов зелені стрічки, що вказували поворот на схід. Коли подорожні доїхали до узвишшя, почали з’являтись мескитові та сірі дубові дерева, а також вічнозелені кущі з маленькими жовтими квіточками, які приваблювали бджіл.

Показуючи дорогу, Ґабріел виїхав на вершину пагорба й на мить зупинився. Те, що з автостради здавалося гірським пасмом, було насправді плато, яке обіймало двома величезними крильми долину. Навіть з цієї відстані виднілося кілька дахів у формі прямокутника, наполовину схованих за сосновими деревами. Далеко від них, на краю плато, стояли три вітряки-турбіни. У кожної сталевої вежі був ротор із трьома крилами, які крутилися, ніби масивний пропелер гелікоптера.

Ґабріел стер хусткою пил з обличчя й рушив далі Грунтовою дорогою. Він їхав повільно, кидаючи погляди то в один бік, то в інший, ніби чекав, що з підліска хтось раптово вистрибне.

Дробовик лежав на підлозі фургона, накритий металевою обшивкою. Майя взяла зброю, зарядила її й поклала на пасажирське місце. Вона запитувала себе, чи Керманич справді тут жив, чи його вистежили й убили.

Дорога звернула в долину через кам’яний міст, що вигнувся над вузькою річкою. На іншому березі Майя побачила силуети, що прямували до підліска, і знизила швидкість.

Четверо — ні, п’ятеро — дітей несли великі камені стежкою до річки. Мабуть, вони будували щось на зразок дамби або місця для купання. Майя не могла сказати з упевненістю. Але всі зупинились і витріщились на мотоцикл і фургон. За тисячу футів дорогою нагору вони проїхали повз маленького хлопчика з пластиковим відром. Він помахав рукою. Ґабріел і Майя ще не бачили дорослих, але діти, здавалось, були досить задоволені, що вони тут самі. На кілька секунд Майя уявила собі королівство дітей, що зростають без постійного впливу Великої машини.

Коли вони під’їхали ближче до долини, то побачили, що дорога вимощена брунатно-червоною цеглою, трошки темнішою, ніж ґрунт навколо неї. Вони проїхали три довгі теплиці з заскленими вікнами, а потім Ґабріел в’їхав на подвір’я, де ремонтували транспортні засоби. Усередині відкритого павільйону, що його використовували як ремонтний гараж, були припарковані чотири запилені вантажівки-пікапи. Біля дерев’яної повітки, повної інструментів, стояли в ряд бульдозер, два джипи і старий шкільний автобус. Цегляні східці вели вгору по схилу до великої загорожі з білими курчатами.

Майя залишила дробовик під обшивкою, але повісила на плече футляр з мечем. Зачинивши двері фургона, вона побачила, що на цегляній підпірній стінці сидить десятирічна дівчинка-азіатка. У неї було довге чорне волосся, що торкалось її вузьких плечей. Як і всі діти, вона була вдягнена в джинси, футболку й міцні черевики. З піхов, що звисали з її пояса, виднівся мисливський ніж з роговим руків’ям. Через зброю та довге волосся дівчинка була схожа на рицарського зброєносця, готового схопити коня, коли його пан приїде до замку.

— Добридень! — сказала дівчинка. — Ви з Іспанії?

— Ні, ми з Лос-Анджелеса. — Ґабріел відрекомендувався сам і відрекомендував Майю. — А як тебе звуть?

— Еліс Чен.

— А це місце як називається?

— Нова Гармонія, — відповіла Еліс. — Ми обрали цю назву два роки тому. У всіх було право голосу. Навіть у дітей.

Дівчинка зістрибнула зі стінки й підійшла до запиленого Ґабріелового мотоцикла, щоб роздивитися його.

— Ми чекаємо двох кандидатів з Іспанії. Кандидати живуть тут протягом трьох місяців, а потім ми голосуємо за те, залишити їх тут чи ні. — Вона відвернулась від мотоцикла й витріщилась на Майю. — Якщо ви не кандидати, що ви тут робите?

— Ми шукаємо когось на ім’я Мартін, — пояснила Майя. — Ти не знаєш, де він живе?