Розділ «31»

айкла тримали в номері з чотирьох кімнат без вікон. Час від часу він чув приглушені шуми та звук води, що текла по трубах, і тому припустив, що в будинку були й інші люди. Там була ванна, спальня, вітальня і зовнішня вартівня, де двоє мовчазних охоронців у темно-синіх блейзерах не давали йому піти. Він не міг сказати з упевненістю, чи був він в Америці чи в іншій країні. У жодній з кімнат не було годинника, і він ніколи не знав, день зараз чи ніч.

Єдиним, хто з ним розмовляв, був Лоренс Такава, молодий американець японського походження, завжди одягнений у білу сорочку й чорну краватку. Лоренс сидів поруч із ліжком Майкла, коли той прокинувся від сну, спричиненого наркотиками. За кілька хвилин прийшов лікар і швидко оглянув Майкла. Він щось пошепки сказав Лоренсові, а потім ніколи не повертався.

Із першого дня Майкл запитував себе: «Де я? Чому мене тут тримають?» Лоренс люб’язно усміхався й завжди давав ті самі відповіді: «Це безпечне місце. Ми ваші нові друзі. Ми просто зараз шукаємо Ґабріела, і він теж буде в безпеці».

Майкл знав, що він у полоні, а вони — вороги. Але Лоренс і двоє охоронців майже весь час запевняли його, що йому тут добре. У вітальні був дорогий телевізор та полиця з DVD. Двадцять чотири години на день у будинку чергували кухарі, і вони приготували б усе, чого він забажає. Коли Майкл уперше встав з ліжка, Лоренс підвів його до великої стінної шафи й показав одяг, взуття та аксесуари, що коштували тисячі доларів. Парадні сорочки, пошиті з шовку або єгипетської бавовни з акуратно вишитими на кишенях його ініціалами; светри були сплетені з найм’якшого кашеміру. Парадні туфлі, кросівки й капці — усе його розміру.

Він запитав, чи є в них спортивне устаткування, — і у вітальні з’явились доріжка для бігу й набір гантелей. Якщо він хотів прочитати якусь конкретну книжку чи журнал, він просив про це Лоренса, і його прохання задовольняли за кілька годин. Їжа була чудовою, і він міг замовити будь-яке вино з переліку французьких і вітчизняних напоїв. Лоренс Такава запевняв його, що за якийсь час тут будуть і жінки. У Майкла було все, що він хотів, окрім свободи, — він не міг піти звідси. Лоренс сказав, що їхня найближча мета — щоб він був здоровим і в хорошій спортивній формі після свого тяжкого випробування. Потім Майкл зустрінеться з дуже впливовою людиною, яка розповість йому те, що він хоче знати.

Одного дня понадвечір Майкл прийняв душ та вийшов з ванної. Хтось обрав йому одяг та поклав на ліжко. Туфлі та шкарпетки. Сірі вовняні штани й чорна трикотажна сорочка сиділи на ньому чудово. Він пішов до наступної кімнати свого помешкання й побачив там Лоренса, який пив вино та слухав джаз на компакт-диску.

— Як справи, Майкле? Ви добре спали?

— Чудово.

— Вам щось снилося?

Майклові снилося, що він пролітає над океаном, але не було причини про це розповідати. Він не хотів, щоб вони знали, про що він думає.

— Я спав без снів. Принаймні, я їх не пам’ятаю.

— Зараз відбудеться те, чого ви чекаєте. За кілька хвилин ви зустрінетесь із Кеннардом Нешем. Ви знаєте, хто це?

Майкл згадав обличчя, яке бачив у новинах по телевізору.

— Він був членом уряду?

— Він був бригадним генералом. Працював на двох американських генералів, коли покинув армію. Усі його дуже поважають. Зараз він виконавчий директор Вічнозеленого фонду.

— Для всіх поколінь, — сказав Майкл, цитуючи гасло, яке фонд використовував, коли спонсорував телевізійні програми. Їхній рекламний девіз був дуже виразним. У відеокліпі двоє дітей, хлопчик і дівчинка, схилились над саджанцем сосни, а потім усе перетворювалось на стилізований символ дерева.

— Зараз приблизно шоста вечора. Ви в адміністративному будинку національного дослідницького центру нашого фонду. Цей будинок розташований у Вестчестерському окрузі — приблизно за сорок п’ять хвилин їзди автомобілем від Нью-Йорка.

— І все ж навіщо ви привезли мене сюди?

Лоренс поставив склянку з вином й усміхнувся. Важко було здогадатись, про що він думає.